Коли вони були вже далеко, цариця пробудилася, оглянулась і все зрозуміла. Вискочила зі своєї кімнати та й до служниці, яка воду набирала:
— Ти сяка й така, стільки років вірно служила мені, а тепер зрадила!
Служниця на те відповіла їй:
— Я стільки років служу тобі, і ти ніколи не дала мені мотузка воду витягати, а він, тільки прийшов, одразу дав.
Тоді цариця кинулась до тих служниць, які сміття згрібали, та й ну кричати на них:
— Ви сякі й такі, стільки років вірно служили мені, а тепер зрадили!
Служниці стали оправдовуватися:
— Ми стільки років тобі вірно служимо, і ти нам ніколи не дала віника, а він, тільки прийшов, одразу дав.
Нарешті цариця побігла до левів і теж почала дорікати їм:
— Ви сякі й такі! Що ви наробили? Стільки років вірно служили мені, а тепер зрадили!
А леви їй відповіли:
— Ми стільки років тобі служимо, і ти нас ніколи як слід не нагодувала, а він, тільки прийшов, дав кожному печеного барана.
Цариця не мала чого сказати на це, бо все-таки сама була винна.
А царевич після довгих мандрів знову приплив до країни, де були ув’язнені його брати, не забув про те, про що його просив тамтешній цар. А цар, коли почув, що царевич приїхав, вийшов йому назустріч, привітав його й запитався насамперед:
— Ну як? Знайшов те, що шукав?
— Аякже,— відповів царевич.— Знайшов і везу.
— То давай,— каже радісно цар,— спробуємо, чи справді та вода чародійна.
Викупався він — і став молодий та здоровий, ніби йому було всього-на-всього двадцять років. Розвеселився цар та й каже:
— Ти мені зробив приємність, то й я тобі зроблю. Твої обидва брати, щоб ти знав, у мене, живі й здорові. Вони не вміли так чемно, як ти, поводитися, негречно говорили зі мною, то я й затримав їх, а тепер віддаю тобі.
І вивів до нього обох. Царевич зрадів незмірно, що знову побачив своїх братів, живих та здорових. А цар повернув їм обидва кораблі і всі гроші, що забрав, відпустив їхніх слуг, ще й дав на дорогу всього, що треба. І брати, щасливі та раді, поїхали додому — кожний на своєму кораблі.
Але старшим братам стало заздрісно, що не вони везуть батькові цілющу воду. І, змовившись, вони підкупили слуг, що були на кораблі найменшого брата. Ті перелили цілющу воду в їхні бочки, а натомість набрали звичайної води з моря.
Коли приїхали додому, батько не знати як зрадів, що сини повернулися. Ледве діждався їх:
— Живі та здорові, дітки мої? То пощастило вам знайти цілющу воду?
Старші сини вихопилися наперед:
— Пощастило, знайшли. Тільки нехай наш менший брат спершу дасть свою воду, а потім уже ми свою.
Слуги швиденько принесли воду, що її привіз наймолодший брат. Батько скупався в ній — і нічого: який був немічний, такий і залишився.
Тоді він каже до старших:
— Дайте-но й свою воду, побачу, яка вона.
Старші брати мерщій принесли свою воду, батько скупався в ній — і помолодів та знову став добре бачити й чути. Він тоді й каже найменшому синові:
— Ти нічого не знайшов, а привіз мені звичайної води з моря ще й одурити мене хотів. Коли ж ти такий, то йди собі, забирайся від мене куди собі хочеш.
Пішов царевич з дому й найнявся до одного селянина пасти овець.
Тим часом цариця, у якої царевич набрав цілющої води та персня з правої руки зняв, надумала розшукати того сміливця. От вона налаштувала корабель, сіла на нього й попливла морем. Довго вона пливла й нарешті допливла до того міста, звідки був той царевич. Тут вона причалила до берега, розіпнула намет у полі та й написала цареві листа:
— Пришли до мене того чоловіка, який набрав цілющої води з моєї криниці.
Цар послав найстаршого сина. Той приїхав до царициного намету, цариця привітала його та й питає:
— Ти набрав цілющої води з моєї криниці?
— Так, я,— відповідає він.
Тоді цариця стала допитуватися:
— А ще що взяв?
— Більше нічого.
— Таки нічого?
— Ні, нічого не взяв.
Розгнівалася цариця, доторкнулася долонею до його щоки — аж два зуби йому випали — та й каже:
— Іди передай своєму батькові, нехай пришле до мене того чоловіка, що набрав цілющої води з моєї криниці.
Коли той повернувся додому й розповів усе, як було, батько скоріше послав середнього сина. Приїхав середній син до царициного намету, цариця привітала його та й питає:
— Ти набрав цілющої води з моєї криниці?
— Так, я,— відповів царевич.
Тоді цариця запитала:
— А ще що взяв?
— Більше нічого.
Вона так само доторкнулася долонею до його щоки — аж два зуби йому випали — та й каже:
— Забирайся з-перед моїх очей! Та скажи своєму батькові, нехай пришле до мене того чоловіка, який набрав цілющої води з моєї криниці. Якщо ж не пришле, то зруйную ваше місто.
Тоді цар звелів розшукати наймолодшого сина. Довго гінці шукали його і нарешті знайшли в одному селі, де він пас овець. Царевич спочатку не хотів іти з ними, казав, що це не він, але коли гінці пригрозили, що все одно заберуть його з собою, то погодився. Зібрався швиденько й пішов до батька. А батько обняв його, обтер сльозу та й каже:
— Сину, рятуй нас, бо царство гине.
Уклонився наймолодший син батькові й відповів:
— Та хіба я що? Давайте коня, то поїду до тої цариці, гадаю, що все гаразд обійдеться.