Казки народів світу

За звичаєм, дівчата повинні були самі пошити собі весільне вбрання. Просинка почала шити сукню із шовку, зітканого з тоненької павутинки, а наречена старшого брата зовсім не вміла шити і прийшла до Просинки просити поради. Добра серцем Просинка порадила їй пошити весільну сукню трохи довшу ззаду і пристебнути на плечі шлейф, щоб приховати горб.

Довго трудилися дівчата. Зате в день весілля на Просинку любо було дивитися, а наречена старшого брата все переплутала: шлейф пристебнула спереду, сукню одягла коротшим краєм зі спини, так що горб здавався ще більшим, ніж був насправді.

Король з королевою цілий день частували гостей найсмачнішими в світі стравами, і Просинка раз у раз кидала крихти хліба в пелену своєї сніжно-білої сукні.

Наречена старшого брата тільки й думала про те, щоб робити все так, як Просинка, але недодивилася і стала кидати в пелену обсмоктані кістки.

Увечері всіх гостей запросили на бал. Старший брат відкривав бал із своєю дружиною, а менший — з Просинкою.

Як вставала Просинка з-за столу, з її пелени спурхнули золоті пташки; танцювала Просинка легко, красиво, ледь торкаючись підлоги. А коли підвелася дружина старшого брата, то з її пелени на блискучу підлогу посипалися малі й великі кістки; танцювала вона незграбно; під забрудненою, недоладно пошитою сукнею виднівся горб, а знизу виглядали негарні ноги.

Насупився король, розгнівався й оголосив меншого сина своїм спадкоємцем. А пожадливий старший син пішов зі своєю ледачою і незугарною дружиною світ за очі.

ЯК НЕ ВБЕРЕГЛИ ЗВІРІ СВОЇХ ТАЄМНИЦЬ Французька народна казка

Жили колись батько і двоє синів. Старший син був видющий, а менший — сліпий. І ось настав батькові час помирати. Покликав він старшого сина та й каже:

— Помираю я, сину, і, крім боргів, нічого після себе не залишаю. Тож прошу тебе: хоч би як скрутно тобі прийшлося, не кидай напризволяще свого сліпого брата.

Вислухав батьків заповіт старший син і присягнув із слізьми на очах, що виконав останню його волю.

— Тепер я спокійний,— зітхнув із полегкістю батько, заплющив очі і помер.

Поховали його сини, зачинили вікна, замкнули двері своєї вбогої халупи і рушили в путь-дорогу. Люди жаліли їх, давали хто хліба, хто м’яса, а хто і грошей. Проте сліпому братові майже нічого не перепадало, бо старший брат виявився немилосердним і все краще забирав собі.

По недовгім часі забув старший брат про свою присягу батькові. Зібравши сякі-такі гроші, надумав він покинути сліпого брата. Завів його в густий ліс і, сказавши, що незабаром вернеться, пішов геть.

Сліпий брат, нічого не підозрюючи, ліг на траву під деревом і міцно заснув. Прокинувшись, став кликати брата, але відповіді не почув. Чекав він його, чекав, та марно. Ось тоді й збагнув, бідолаха, що покинув його брат, що не вернеться більше,— і гірко заплакав.

Тим часом споночіло. Але сліпому юнакові було однаково, що ніч, що день: адже він нічого не бачив.

Раптом почув він звіряче виття і, злякавшися, виліз на вершечок могутнього дуба.

Ледве встиг він причаїтися поміж гілок, як під дубом розлігся лев’ячий рик. Услід за левом прибіг вовк, потім — ведмідь, тоді — вепр, лисиця і нарешті заєць. ІІовсідалися звірі кружка й заходились розпитувати одне одного про новини.

Першим обізвався лев:

— Де блукав ти, вовчиську? Які добрі чи злі вісті приніс?

— О, братчику леве, побував я в далеких краях! І дізнався про велику таємницю. Про те, як зцілити сліпого від сліпоти.

— То як же його зцілити? — спитав лев.

— Дуже легко. Треба прикласти сліпому до очей кору з оцього дуба, і він умить прозріє.

— Диво дивне! — вигукнули звірі в один голос.

— Що диво, то диво,— кивнув лев головою.— Але і в мене є новина, не гірша за твою. Блукав я по Франції і потрапив випадком у місто, де немає води і люди гинуть від спраги. І ніхто не знає, що на головному майдані лежить каменюка, яку можна відсунути. А коли відсунеш і копнеш у тому місці землю, заб’є там чисте джерело. І тоді води стане на всіх!

— Чудова новина! — вигукнули звірі.— Тільки як нам скористатися з неї? Може, ти скажеш, клишоногий? — звернулися вони до ведмедя.

— Чого не знаю, того не знаю,— відповів ведмідь.— Краще послухайте мою новину! Я оце повернувся з далекого міста Труа. Править ним граф. І має він доньку-одиначку. Якось пішла вона з подругами гуляти, і раптом вискочив з лісу страшний звір. Вона так злякалася, що знепритомніла. Відтоді вона слабує, не підводиться з постелі й тане, як віск. Граф скликав усіх знаменитих лікарів, пообіцяв їм щедру винагороду, але жоден не може допомогти його доньці. А проте її можна зцілити. Треба витягти в неї з-під подушки зелену жабу, і дівчина враз одужає.

— Оце новина! — вигукнули звірі.— Слід би нам податися в місто Труа. Ото поживилися б!

Довго ще гомоніли звірі про свої таємниці, а коли розвиднилось, розбіглися хто куди.

Сліпий юнак зліз із дуба й вирізав шматок кори з його стовбура. Потер очі тією корою і — 0 диво! — побачив синє небо, золоте сонце, зелений ліс, могутній дуб, поміж гілок якого ховався вночі...