Хатина дядька Тома

Фургон в’їхав на всипану жорствою, але так само забур’янілу алею, обсаджену з боків гордими меліями. Здавалося, лише ці стрункі дерева з буйними кронами не піддалися загальному занепадові — мов благородні душі, так глибоко пройняті доброчесністю, що вони тільки мужніють у життєвих знегодах.

Великий будинок, свого часу гарний і пишний, був споруджений на звичайний південний зразок і обведений кругом широкою двоповерховою верандою на кам’яних підпорах, куди виходили дверима всі кімнати.

Але й будинок той мав тепер спустошілий і незатишний вигляд. Деякі вікна були позабивані дописати, в інших бракувало шиб; віконниці хилиталися на доламаних завісах. Усе свідчило про недбальство та байдужість господаря.

По всьому двору були розкидані старі дошки, солома, побиті діжки та ящики. На гуркіт коліс не знати звідки вихопилось кілька здоровенних, лютих собак і кинулось до Том а та його товаришів. Двоє обідраних слуг, вискочивши слідом, насилу одігнали їх.

— Ось бачите, що на вас чекає!..— мовив Лепрі до Тома і його товаришів, з похмурою втіхою пестячи собак.— Ось що на вас чекає, коли надумаєте тікати! Ці пси намуштровані ловити негрів і любісінько загризуть хоч кого. Отож стережіться! Гей, Сембо!—тукнув він до одного з обідранців, що мав на голові бриля без крис і догідливо ліз йому перед очі.— Як тут у вас справи?

— Чудово, ПАНЕ!

— Квімбо,— обернувся Легрі до другого, що так само ревно силкувався привернути його увагу,— ти забув, що я тобі звелів?

— Ні, не забув, пане.

Ці двоє негрів були головні помічники господаря. Легрі привчав їх до бузувірства й жорстокості так само ревно, як і своїх вовкодавів, і, опанувавши ту науку, вони стали мало чим різнитися від лютих собак.

Подібно до багатьох володарів, про яких оповідає історія, Легрі порядкував на своїй плантації за приписом «поділяй і пануй». Сембо і Квімбо люто ненавиділи один одного, а решта негрів на плантації всі як один люто ненавиділи їх, і, розпалюючи цей розбрат собі на користь, Легрі був певен: котрась із трьох сторін неодмінно дасть йому знати про все, хоч би там що сталося в мастку.

Людині важко жити, не вступаючи в стосунки з іншими людьми, отож і Легрі часом заохочував своїх чорних посіпак до такого собі простацького панібратства. А втім, це панібратство кожну мить могло обернутися бідою для котрогось із них, бо і той і той завжди були напоготові за першим знаком господаря вчинити криваву помсту над суперником.

Стоячи, як оце тепер, перед Легрі, вони здавалися живим свідченням того, що низька, брутальна людина гірша за тварину. їхні грубі й тупі обличчя, вирячені очі, якими вони злісно блимали один на одного, їхні хриплі звірячі голоси й подерла одіж, що тріпотіла од вітру,— все це навдивовижу пасувало до похмурого й непривітного: оточення.

— Гей, Сембо!— сказав Легрі,— відведи-но цих молодців до селища. А оця краля для те б є,— додав він, відчепивши від Емелін мулатку і штовхнувши її до Сембо.— Я ж обіцяв привезти тобі жінку, пам’ятаєш?

Мулатка здригнулася і, сахнувшись назад, квапливо мовила:

— Ой паночку! Та я ж маю чоловіка в Новому Орлеані.

— Ну то й що? А тут матимеш іншого. Ану не балакай мені! Йди геть! — гримнув Легрі, заміряючись на неї пугою.— А ти, панночку—обернувся він до Емелін,— підеш зі мною в дім.

У цю мить в одному з вікон будинку майнуло чиєсь безтямне смагляве обличчя і, кошт Легрі відчинив двері, почувся жіночий голос, який швидко й владно щось промовив. Том, занепокоєно проводячи очима Емелін, помітив це, а тоді почув, як Легрі сердито відказав;

— Припни язика! Як я схочу, так і буде, хоч би ти мені що!

Більше Том нічого не чув, бо мусив іти за Сембо до селища. Воно являло собою ряд грубих халуп, що складали нищ невеличку вулицю у віддаленій від панського будинку частіші плантації. Всі вони мали жалюгідний, занедбаний вигляд. У Тома аж серце стиснулось, коли він їх побачив Адже він плекав думку про окрему хатину, хоч поганеньку, яку міг би опорядити на свій смак і відпочивати там після праці в тихій самотині Він

зазирнув у кілька халуп. То були темні кубла без будь-яких меблів. За постелі правили купи брудної соломи, повалені на земляній долівці, втоптаній безліччю ніг.

— У котрій я житиму? — покірливо спитав він у Сембо.

— А я знаю? Заходь хоч і в оцю,— відказав Сембо.— Може, там ще один втиснеться. У кожній халупі повно негрів. Не знаю вже, куди й пхати.

Був уже пізній вечір, коли мешканці халуп стомленою чередою вернулися до селища. Усі ті чоловіки й жінки, понурі, виснажені, вдягнені в брудне дрантя, непривітно позирали на прибульців. Ніде не чути було жодного веселого звуку, лише сердиті горлові голоси, що сварилися за жорна, якими кожен молов свою пригорщу кукурудзяного зерна, щоб спекти собі на вечерю грубий корж — єдину їхню їжу. Від самого світанку ці люди були в полі, тяжко працюючи під батогами наглядачів На плантаціях стояла найгарячіша пора, і господарі не гребували нічим, щоб примусити кожного працювати до знемоги.

«Стривайте,— скаже якийсь безтурботний лежень,— хіба збирати бавовну — то така вже тяжка праця?»