Хатина дядька Тома

Хоч як рішуче розмовляв Легрі з Кассі, проте, коли він вийшов з дому, душу йому точила незвична тривога. Моторошні привиддя минулої ночі укупі з розважливими осторогами Кассі змусили його замислитись. Він визнав за краще поговорити з Томом віч-на-віч і, коли не вдасться упокорити його погрозами, відкласти розправу до слушнішого часу.

— Ну що, друзяко? — спитав він, зневажлива пхнувши Тома носаком.— Як ти тут? Чи не казав я, що можу тебе дечого навчити? То як тобі моя наука, га? Чи до душі прийшлася? Ти вже не такий гордий, як звечора? Не будеш читати проповіді бідному грішникові?

Том мовчав.

— Ану встань, бидло! — гримнув Легрі й знову штурхонув його ногою.

То було нелегко для побитої, ледве притомної людини, і, спостерігаючи, як Том силкується звестись на ноги, Легрі зловтішно реготав.

— Ну й моторний же ти сьогодні, Томе! Чи, бува, не застудився вчора ввечері?

Нарешті Том підвівся і з незворушним обличчям став перед господарем.

— То ти, бісова душа, ще й стояти можеш! — сказав Легрі, оглядаючи його з голови до ніг.— Здається, мало тобі всипали. Ну, от що, Томе, падай на коліна і проси пробачення за вчорашні гріхи.

Том не ворухнувся.

— На коліна, собако! — крикнув Легрі й оперіщив його гарапником.

— Містере Легрі, пане,—промовив Том,— я не можу просити пробачення. Я вчинив так, як вважав за справедливе, і чинитиму так завжди. Хай буде, що буде, а на лиходійство я не здатен.

— Так-то воно так, але ж ти не уявляєш собі, що може бути, містере Томе. Певно, гадаєш, що вчора звідав усе. Та щоб ти знав, це ще далеко не все... і взагалі дріб’язок. А от як тобі сподобається, коли тебе прив’яжуть до дерева й палитимуть на малому вогні? Приємна буде штука, га, Томе?

— Пане,— відказав Том,— я знаю, в» здатні на страшні діла, одначе...— Він випростався і згорнув руки на грудях.— Одначе, пане, я анітрохи не боюся вмерти. Ви можете сікти мене, морити голодом, огнем палити — це тільки наблизить жадану смерть.

— Але перед тим я тебе в баранячий ріг скручу! — гукнув розлючений Легрі.

— Не скрутите, пане,— сказав Том.— Я матиму допомогу.

— Який же це біс тобі допоможе? — глумливо запитав Легрі.

— Всемогутній Господь! — відповів Том.

— .Ах ти ж кляте поріддя! — гримнув Легрі й ударом кулака збив його з ніг.

В ту ж мить Легрі відчув дотик холоднуватої м’якої руки. Він обернувся й побачив Кассі. Але той холодний м’який дотик нагадав йому нічні» кошмари, перед очима враз, наче осяяні ясним спалахом, постали”” моторошні привиддя, і його знов охопив жах.

— Невже ти вчиниш таку дурницю? — мовила Кассі по-французькому.— Дай йому спокій. Полиш його на мене, і він швидко вернеться в поле. А що, хіба не по-моєму вийшло?

Кажуть, навіть крокодил та носоріг, хоч який міцний у них панцир, і то мають вразливі місця. І в запеклих, бездушних лиходіїв є своє вразливе місце — марновірний страх

_ Легрі відвернувся. Він подумав, що встигне ще поставити на своєму.

— Ну гаразд, хай буде так,— буркнув він до Кассі.— А ти мені гляди! — погрозив Томові.— Поки що я

тебе не займатиму, бо врожай не жде і мені потрібен кожний робітник. Але я не забуду! Все залічу тобі на карб, і ти мені заплатиш своєю чорною шкурою, так і знай!

Легрі повернувся і вийшов.

— Іди, іди,— мовила Кассі, похмуро зиркнувши йому вслід.— Настане й для тебе день розплати!.. Ну, як ти тут, мій бідний друже?

— Господь бог послав мені ангела, і він затулив пащу левові,— одказав Том.

— Цього разу — так,— сказала Кассі.— Але тепер він на тебе лютим чортом дихатиме. Він не дасть тобі спокою ні на мить, мов той собака пильнуватиме, як би вчепитися в горлянку! Всю кров із тебе виточить по краплі! Я ж його добре знаю!

Розділ XXXVII

ВОЛЯ

Залишмо на час бідолашного Тома в руках його напасника і вернімося знову до Джорджа та його дружини, яких ми бачили востаннє в колі друзів у фермерському будинку край дороги.

Там-таки лишився й Том Локер, що стогнав і шарпався у незаймано білому ліжку під материнським доглядом тітоньки Доркас і був, на її думку, таким самим неспокійним пацієнтом як, приміром, хворий буйвіл.

Уявіть собі високу на зріст, поважну сірооку жінку в охайному квакерському чепці, що прикриває хвилясті сиві коси; розчесані на проділ над широким ясним чолом. На ній сніжно-біла шийна хустка, кінці якої рівненько з’єднані на грудях, та коричнева шовкова сукня, що шелестить, коли вона ходить по кімнаті.

— От чорті — обізвався Том Локер, збиваючи на собі укривала.

— Я прошу тебе, Томасе, не вживати таких слів,— мовила тітонька Доркас, спокійно поправляючи постіль.

— Гаразд, стара, от тільки не знаю, чи зможу,— відказав Том.— Та й як не лайнутися, коли така бісова спекота!

Тітонька Доркас зняла з ліжка теплу ковдру, знову поправила укривала й підіткнула їх під Тома, так що він став схожий на кокон. Роблячи це, вона сказала:

— Я хотіла б, друже, щоб ти перестав лаятись і подумав про свої манери.

— Якого біса я маю думати про такі дурниці? — обурився Том.— Що-що, а це мене найменше обходить, хай йому чорт!

І він знову почав соватись, аж поки зовсім збив постіль.

— А той молодик із жінкою ще тут? — трохи помовчавши, запитав він.