Хатина дядька Тома

Не тямлячи себе, він стрімголов кинувся до вітальні. За якусь хвилю туди вернулась і Кассі, бліда, спокійна й холодна» мов дух помсти. В очах її палав той самий страхітливий вогонь.

— Сподіваюся, тепер ти задоволений? — мовила вона.

— Будь ти проклята, Кассі! — вигукнув Легрі.

— За що?—спитала Кассі.— Адже я тільки піднялася нагору й зачинила двері. Як, по-твоєму, Саймоне, що там діється на горищі?

— Це тебе не обходить! — гримнув Легрі.

— Он як? Ну що ж,— мовила Кассі,— так чи інакше, а я рада, що мені тепер не. треба ночувати «коло тих сходів.

Передбачаючи, що того вечора буде вітер, Кассі заздалегідь піднялася на горище й відчинила віконце. Тож не дивно, що, коли вона розчинила двері, війнув протяг і загасив свічку.

То була одна з хитрощів, якими Кассі й далі морочила Легрі, аж поки довела його до такого стану, що він краще встромив би голову в лев’ячу пащу, аніж поткнувся на горище. Тим часом ночами, коли всі в домі спали, вона потихеньку зносила туди харчі, а зібравши достатній запас, помалу перемістила на горище майже весь одяг, свій і Емелін. Нарешті все було готове, і вони чекали тільки слушної нагоди, щоб здійснити свій задум.

Підлестившись до Легрі й вибравши хвилину, коли той був у доброму гуморі, Кассі умовила його, щоб він узяв її з собою до сусіднього містечка, яке лежало на самому березі Червоної річки. Майже надлюдським зусиллям пам’яті вона закарбувала в голові кожний поворот дороги й у думці визначила час, потрібний на те, щоб пройти її пішки.

А тепер, коли настала година діяти, нашим читачам, напевне, буде цікаво заглянути за лаштунки й побачити все на власні очі.

Наближався вечір. Легрі вдома не було: він поїхав на сусідню ферму. Вже чимало днів Кассі, як ніколи, запобігала перед Легрі, не перечила йому ані словом, і, здавалося, вони чудово ладнали між собою. І ось ми бачимо її в „кімнаті Емелін, де вони обидві збирають речі й зв’язують їх у два невеличкі клунки.

— Гаразд, цього буде досить,— мовила Кассі.— А те пер надягай капор і ходім. Саме час.

— Ще видно, нас можуть побачити,— заперечила Емелін.

— А я того й хочу,— спокійно відказала Кассі.— Треба, щоб вони пустилися за нами в погоню, хіба ти не розумієш? Ось як усе має бути. Ми крадькома вислизнемо з задніх дверей і побіжимо повз селище. Сембо чи Квімбо напевне нас помітять. Вони кинуться за нами, а ми гайнем на мочарі. Тоді вони повернуться, бо їм треба буде зняти тривогу, зібрати людей, відв’язати собак і все таке. А поки БОНИ метушитимуться й заважатимуть один одному, як це завжди буває, ми з тобою перебіжимо до струмка, що тече за будинком, і вийдемо бродом аж проти задніх дверей. Це зіб’є собак зі сліду, бо у воді духу не залишається, ми собі шмигнем у задні двері та мерщій на горище. Я приготувала гарну постіль в одному з великих ящиків, бонам доведеться перебути там деякий час. Адже він усе переверне, аби тільки нас знайти, ось згадаєш моє слово! Позбирає наглядачів з інших плантацій і влаштує таку погоню, що аж небо зажевріє! Вони винюхають кожен куточок у тих мочарах, Він же любить вихвалятися, що від нього ще ніхто ніколи не втік. Отож нехай собі полює на здоров’я.

— Ой, як гарно ти все розміркувала, Кассі, — сказала Емелін.— Чи міг би хто ще таке придумати!

В очах Кассі не було ні вдоволення, ні захвату — тільки відчайдушна рішучість.

— Ходім! — мовила вона, беручи Емелін за руку.

Утікачки нечутно вислизнули з будинку і, скрадаючись у вечірньому присмерку, пішли повз селище. На небі сяяв сріблястий серпик місяця, не даючи нічній темряві зовсім оповити землю. Як і передбачала Кассі, щойно вони дісталися краю навколишніх мочарів, як почули голос, що гукав їм спинитись. Але то був не Сембо, а Легрі. Несамовито лаючись, він гнався за ними. Впізнавши голос, слабкіша духом Емелін враз затремтіла з жаху. Вона вчепилася Кассі за руку й пробелькотіла:

— Ой Кассі, я зараз зомлію!

— Якщо ти зомлієш, я уб’ю тебе! — промовила Кассі і, витягши невеличкий кинджал, блиснула ним перед очима дівчини.

Ця погроза справила належне враження. Емелін не зомліла, а разом з Кассі поринула в болотні хащі, такі буйні і темні, що Легрі не було чого й думати переслідувати їх там без допомоги.

— Ну що ж, гаразд! — люто вискалився він.— Вони самі залізли в пастку, ці бісові дурепи! Звідти нікуди не втечуть. Вони мені дорого за це заплатять!

Легрі попростував до селища. Невільники саме поверталися з поля.

— Гей, ви! Сембо! Квімбо! Гей, усі! — заволав він.—Дві жінки втекли на мочарі! Хто їх спіймає, матиме від мене п’ять доларів. Спустіть собак!.. Тигра, Відьму, всіх спустіть.

Ця звістка враз сполошила всю громаду. Чимало невільників вихопилось наперед, готові до послуг,— хто І сподіваючись на винагороду, а хто й просто з низької І догідливості, що є одним з найбільш згубних наслідків рабства. Зчинилася метушня та біганина. Одні хапали соснові гілляки й підпалювали їх як смолоскипи, інші відв’язували собак, чиє люте хрипке валування долучалося до загального шуму.

— Пане, а застрелити їх можна, якщо не зловимо? — спитав Сембо, якому Легрі наділив рушницю.