Хатина дядька Тома

Кассі з дитинства жила в благородному домі й мала цілком відповідні до такої ролі поставу, мову та манери, а те, що збереглося в неї від багатого колись гардеробу, разом з деякими прикрасами дало їй змогу прибрати належного вигляду.

На околиці містечка вона ще минулого разу побачила крамничку, де продавали валізи. Тепер вона зайшла туди, купила собі гарну валізу й загадала крамареві, щоб він послав з нею носія. І отак, у супроводі хлопчика, що віз на тачці її валізу, і Емелін, яка несла за нею кошик та інші речі, Кассі вступила до невеличкого заїзду, наче справжня пані.

Перший, хто впав їй там в око, був Джордж Шелбі. Він спинився в тому ж таки заїзді, дожидаючи наступ

Кассі запримітила юнака ще з горища, визираючи в оту свою бійницю. Вона бачила, як він забрав тіло Тома, і з мовчазною зловтіхою спостерігала його сутичку з Легрі. А згодом, розгулюючи по будинку під личиною привида, підслухала розмови негрів і дізналася, хто він такий і що спільного мав з Томом. Отож, виявивши, що Джордж поїде тим самим пароплавом, вона враз почула себе певніше.

Вигляд Кассі, її поведінка, мова та очевидна заможність надійно відвернули від неї будь-яку підозру в заїзді. Адже люди ніколи не придивляються надто пильно до тих, хто задовольняє їхню головну вимогу — добре платить. Саме це й передбачала Кассі, коли запаслася грішми на дорогу.

Десь перед вечором надійшов пароплав, і Джордж Шелбі з притаманною кентуккійцям галантністю провів Кассі на палубу й дістав для неї зручну каюту.

Поки пароплав ішов Червоною річкою, Кассі, посилаючись на нездужання, не показувалась із своєї каюти, і її дбайливо доглядала служниця.

1 Креоли — білі люди іспанського й французького походження, що народилися і виросли у Вест-Індії чи Південній Америці.

Коли вони дісталися до Міссісіпі і Джордж довідався, що незнайомка, як і він, їде на Північ, він, щиро жаліючи слабовиту жінку й бажаючи хоч чим-небудь їй прислужитися, запропонував дістати для неї каюту на тому самому пароплаві, що й собі.

І от ми вже бачимо наших подорожніх на доброму судні «Цінціннаті», що, бухаючи парою, повним ходом суне проти течії.

Тепер Кассі почувала себе куди краще. Вона сиділа на палубі, виходила до столу, тож усі на пароплаві помітили її і гомоніли проміж себе, що, певне, свого часу вона була неабияка красуня.

Ще відколи Джордж уперше побачив Кассі, йому не давала спокою її ледь помітна, невловима подібність до когось знайомого, але до кого — він ніяк не міг пригадати. І він мимоволі придивлявся до неї, просто-таки з ока її не спускав. Сидячи за обіднім столом чи відпочиваючи біля дверей своєї каюти, Кассі щоразу ловила на собі його пильний погляд, і тільки коли вона давала зрозуміти, що це спостереження їй неприємне, юнак чемно відводив очі.

Кассі почала тривожитись, чи не запідозрив він чогось. Та зрештою визнала за краще покластися на його великодушність і розповіла йому всю свою історію.

Джордж усім серцем ладен був співчувати кожному, хто втік з плантації Легрі, про яку він і досі не міг згадувати спокійно, отож, із властивою його літам хороброю зневагою до можливих наслідків, запевнив Кассі, що нічого не пошкодує задля їхнього з Емелін спокою та безпеки.

Поряд з Кассі займала каюту якась француженка, на прізвище де Ту що їхала разом з дочкою — дівчинкою років дванадцяти. Почувши, що Джордж родом з Кентуккі, ця дама явно поставила собі за мету познайомитися щ ним ближче. В цьому їй чимало допомогла її гарненька дочка — миле грайливе створіння, що розважало всіх на пароплаві під час нудної двотижневої подорожі.

Джордж часто присував свій стілець до самих дверей каюти пані де Ту, і Кассі, сидячи біля борту, чула їхні розмови.

Пані де Ту доскіпливо розпитувала Джорджа про Кентуккі, де, як вона сказала, й сама жила замолоду. На свій превеликий подив, Джордж виявив, що її домівка була десь у сусідстві з їхнім маєтком, а своїми запитаннями вона виказувала таку обізнаність із тамтешніми людьми та місцями, що він лише кліпав очима.

— А скажіть,— запитала одного разу пані де Ту,— чи не знаєте ви в тій околиці чоловіка, на прізвище Гарріс

— Є такий старий поміщик, живе недалеко від нас,— відказав Джордж.— Та ми з ними ніколи близько не зналися.

— Здається, він має багато рабів? — спитала пані де Ту, виказуючи куди більше зацікавлення, ніж їй хотілося б.

— Так,— мовив Джордж, здивовано позирнувши на неї.

— А ви не знаєте... може; чули коли-небудь випадково... чи не було в нього хлопчика-мулата, на ім’я Джордж?

— Ну звісно — Джордж Гарріс. Я добре його знаю. Він оженився на одній із служниць моєї матері. Тільки тепер він утік до Канади.

— Утік? — швидко перепитала пані де Ту.— Хвалити бога! Джордж запитливо глянув на неї, але нічого не сказав.

Пані де Ту похилила голову на руки й заплакала.

— Він мій браті — мовила вона.

— Та невже? — вражено вигукнув Джордж.

— Так,— сказала пані де Ту, гордо підводячи голову й утираючи сльози.— Містере Шелбі, Джордж Гарріс — мій брат.

— Аж не віриться,— мовив Джордж, трохи відсуваючи свій стілець і роздивляючись пані де Ту.