Хатина дядька Тома

Зчинилася неймовірна колотнеча. Сем і Енді бігали й репетували, з усіх боків валували собаки, а Майк, Моз, Менді, Фенні та інша дворова дрібнота обох статей ганяли наввипередки, плескали в долоні, несамовито зикали й верещали, прагнучи й собі чимось прислужитися.

Білому коникові Гейлі, прудкому й жвавому, як видно, дуже припала до душі вся та розвага, і він чимало потішався, раз у раз підпускаючи своїх переслідувачів зовсім близько; та коли його вже от-от мали схопити, він форкав, зривався з місця й підступно тікав ген між дерева, що росли по краях тієї великої, завширшки десь на півмилі , галяви. Одначе Сем і на думці не мав ловити жодного з коней, доки сам не визнає того за потрібне, хоч збоку здавалося, ніби він докладає до цього просто-таки надлюдських зусиль. Так само як меч Ричарда Левиного Серця2 завжди зблискував у самій гущі бою, Семів бриль з пальмового листя миготів усюди, де виникала хоч найменша небезпека, що котрогось коня буде зловлено,— Сем стрімголов летів туди, щодуху волаючи: «Ану хапай його, хапай!» — і кінь у ту ж мить лускався навтіки.

1 Англійська миля дорівнює метрів

2 Річард Левине Серце — англійський король Ричард І, відомий своєю войовничістю й хоробрістю.

Гейлі бігав сюди й туди, страшенно лаявся й тупотів ногами. Містер Шелбі, стоячи на балконі, марно вигукував якісь настанови, а місіс Шелбі сміялася, спостерігаючи весь той шарварок з вікна свого покою, і напевне догадувалась, звідки воно все пішло.

Нарешті десь перед полуднем Сем з виглядом переможця приїхав верхи на Джеррі, ведучи за повід коня Гейлі, боки якого лисніли від поту, але очі палали й ніздрі роздималися: як видно, той волелюбний порив і досі не давав йому спокою.

— Зловив! — радісно сповістив Сем.— Коли б не я, вони б усі духу пустились, а я зловив!

— Де ж пак! — похмуро буркнув Гейлі.— Коли б не ти, нічого цього й не було б.

— Гріх вам таке казати, „пане! — скрушно мовив Сем.— Та я ж так за ним ганявся, що аж піт очі заливає!

— Ну годі!—сказав Гейлі.— Через твою кляту дурість я згайнував майже три години. Тепер їдьмо, і щоб більше жодних штук!

— Та що ви, ласкавий пане! — докірливо заперечив Сем.— Мабуть, ви хочете всім нам віку вкоротити: і людям, і коням. Ми й так ледве на ногах стоїмо, і коні геть змилені. Ніні, пане, годі й думати про те, щоб вибратися до обіду. Та й коника вашого треба почистити — ви тільки гляньте, як він забрьохався. А тут іще Джеррі зовсім підупав на ноги. Наша пані нізащо не схоче отак нас пустити, це вже як є. Ось перепочинемо часинку, а тоді вже поїдемо ловити Ліззі. Вона не дуже прудконога, далеко не втече.

Місіс Шелбі, що стояла на веранді й на превелику свою втіху слухала ту розмову, вирішила й собі докинути слівце. Вона підійшла до Гейлі і, ґречно поспівчувавши йому з приводу тієї лихої пригоди, стала умовляти його пообідати, запевняючи, що стіл буде накрито зараз же.

Отож, зважаючи на всі обставини, Гейлі знехотя погодився і почвалав до вітальні, а Сем, скрививши йому

вслід таку гримасу, що її важко описати, повагом рушив з кіньми до стайні.

— Ти бачив його, Енді? Бачив? — спитав він, припинаючи коней.— Ото було подивитись, як він аж гопки скаче й лає нас на всі заставки! Чи я його не чув?! «Лайся, лайся, голубе,— думаю собі—Хочеш мати свого коня, то пожди, доки я його зловлю!»

І Сем з Енді, прихилившись до стіни, вдоволено зареготали.

— А побачив би ти, як він казився, коли я привів йому того коня! Та він би залюбки вбив мене, коли б міг, щоб я так жив! А я собі стою перед ним, мов те невинне ягнятко.

— Еге ж, я бачив,— сказав Енді.— Ти стріляний горобець, Семе, це правда!

— Та це вже як є,— погодився Сем.— А бачив ти нашу хазяйку, як вона стояла біля вікна й сміялася?

— Де там! Я так гасав за кіньми, що й світу білого не бачив,— відказав Енді.

— Слухай, Енді,— мовив Сем, неквапливо беручись чистити коника Гейлі,— я оце надбав собі таку, знаєш, звичку до постереження. Це дуже корисна звичка, Енді, і я раджу й тобі її набувати, поки ще молодий... Підніми-но йому задню ногу, Енді... Бачиш, Енді, отим-то й різняться між собою негри: один здатен постерігати, а другий — ні. Чи не я вгадав, чого хоче хазяйка? А вона ж не давала того взнаки. Вся річ у п о стереженні, Енді. А це, мабуть, такий уже в людини хист. Не в кожного він однаковий, та коли старанно вправлятися, можна чимало досягти.

— Якби я вранці не допоміг твоєму постереженню, то хтозна, чи був би ти тепер такий розумний,— озвався Енді.

— Енді,— сказав Сем,— ти ще молодий, але з тебе будуть люди, я певен. Я дуже ціную тебе, Енді, і не соромлюся часом перебрати від тебе якусь думку. Не можна нікого нехтувати, Енді, бо хоч який ти моторний, а все ж можеш десь та спіткнутись. А тепер, Енді, ходім до великого дому. Побий мене грім, коли хазяйка не звелить нагодувати нас як на свято.

Розділ VII

БОРОТЬБА МАТЕРІ

Важко уявити собі людську істоту, самотнішу й нещаснішу за Елізу, коли вона зачинила за собою двері хатини дядька Тома.