Хатина дядька Тома

— А собак у вашого пана нема? — спитав Гейлі, збираючись сісти на коня.

— Ого, ціла зграя! — радісно вигукнув Сем.— Онде Бруно — це ж такий гавкун! Та й ще хтозна-скільки всіляких собак, чи не в кожного негра.

— Тьху! — сказав Гейлі і згадав тих собак таким словом, що Сем тільки пробурмотів:

— Та чого ж би їх отак лаяти...

— Я питаю, чи не держить ваш пан таких собак, щоб ловити негрів. Та де ж би то — звісно, що не держить.

Сем чудово розумів, про що йдеться, але й далі вдавав із себе простодушного.

— Наші собаки всі мають гострий нюх. Як на мене, таких вам і треба, от хіба тільки незвичні вони до ловів.

А так собаки добрячі й до всього здібні, коли їх навчити. Гей, Бруно! — гукнув він і свиснув до величезного ньюфаундленда, що важким вистрибом подався до них.

— А нехай тобі чорт! — вилаявся Гейлі, скочивши в сідло.— Ану хутчій залазь на коня!

Сідаючи на коня, Сем примудрився мимохідь лоскотнути Енді, і той залився сміхом. Гейлі розлючено замахнувся на нього гарапником.

— Дивуюсь я з тебе, Енді,— дуже серйозно промовив Сем.— Тут така поважна справа, Енді, а тобі все смішки. Хіба ж так треба помагати панові?

— Поїдемо навпростець до річки,— рішуче сказав Гейлі, коли вони виїхали з маєтку.— Знаю я їхні звичаї: мерщій на той берег!

— Атож,— озвався Сем,— це вже як є. Пан Гейлі наче у воду дивиться. Та до річки дві дороги — є пряма, а є бічна. То котрою пан зволить їхати?

Енді здивовано зиркнув на Сема, дуже вражений цим новим географічним відкриттям, одначе й собі любісінько заходився розводитись про ті дві дороги.

— Звісно, як на мене,— сказав Сем,— то Ліззі мала б піти бічною дорогою, бо там менше ходить людей.

Гейлі був стріляний горобець і вважав, що його так просто не обдуриш, проте й він схилявся до такої думки.

— Вам тільки повір, брехуни ви бісові! — замислено мовив він по хвилі роздуму.

Серйозний і заклопотаний тон, яким були сказані ці слова, так насмішив Енді, що він, трохи відставши, аж затрусився з реготу і мало не падав з коня, тим часом як Семове обличчя зберігало вираз цілковитої серйозності.

— Авжеж,— докинув він,— як пан скаже, так і буде. Коли панові воля, можна поїхати й прямою дорогою, нам воно байдуже. Та я й сам оце подумав, що пряма дорога напевне краща.

— Ну звісно ж, вона подалась безлюдною дорогою,— промовив Гейлі, міркуючи вголос і пускаючи повз вуха Семові слова.

— Ой, не кажіть,— озвався Сем.— Від тих жінок ніколи не знаєш, чого сподіватися. Ти собі міркуєш, що вони вчинять так, а вони здебільшого чинять якраз навпаки. Така вже їхня вдача. Отож, коли гадаєш, що вони пішли одною дорогою, сам іди другою, і там їх неодмінно заскочиш. І як я собі гадаю, що Ліззі гайнула путівцем, то нам таки доконче треба податися великою дорогою.

Це глибокодумне зауваження щодо природи жіноцтва, як видно, не дуже переконало Гейлі на користь великої дороги, і він рішуче заявив, що поїде путівцем, а тоді спитав Сема, коли вони туди дістануться.

— Та тут недалечко,— відказав Сем, крадькома підморгуючи до Енді, а тоді поважно додав: — От тільки я подумав добре і тепер зовсім уже певен, що нам не слід туди їхати. Я ж ніколи й не був на тій дорозі. Вона там така безлюдна, що ми ще, гляди, заблукаємо і заїдемо хтозна-куди.

— І все ж,— сказав Гейлі,— я поїду цією дорогою.

— А ще, пригадую, колись я чув, що десь біля струмка путівець увесь перегороджений. Правда ж, Енді?

Енді не знав напевне; він, мовляв, лише чув від інших про ту дорогу, а сам ніколи нею не їздив. Одне слово, нічого сказати він не може.

Гейлі, який звик до брехні і з двох певних вигадок завжди обирав імовірнішу, розважив, що все говорить на користь того путівця. Він гадав, що спершу Сем прохопився про нього ненароком, а тепер схаменувся і відчайдушно бреше, щоб відвернути небезпеку від Елізи.

Отож, коли Сем нарешті показав йому ту дорогу, він швидко поскакав уперед. Сем і Енді подалися за ним. ч То була справді дорога, що колись давно вела до річки, але вже багато років, відтоді як проклали новий шлях, нею ніхто не їздив. Десь із годину там можна було вільно їхати верхи, а далі шлях перетинали фермерські будівлі та паркани. Сем добре знав про це; що ж до Енді, то він і не чув про ту дорогу — так давно була вона занедбана. Отож він їхав собі покірливо й сумирно, лише вряди-годи голосно нарікаючи на те, що дорога «достобіса нерівна», як на хвору ногу його Джеррі.

— Ану годі вже! — обізвався Гейлі.— Знаю я ваші штуки. Хоч би що ви базікали, а я з цієї дороги не зверну. То ви мені замовкніть!

— Панові краще знати, якою дорогою їхати,— слухняно мовив Сем і водночас так значливо підморгнув до Енді, що той насилу стримав регіт.

Сем був у чудовому гуморі. Вдаючи, ніби пильно вдивляється перед себе, він раз по раз щось вигукував: то йому ввижалася десь на далекому пагорбі «жіноча

головам, то він обертався до Енді, питаючись, «чи то не Ліззі отам в уголовинці»,— і щоразу це траплялося в таких незручних місцях дороги, де ніяк не випадало поганяти швидше, тож Гейлі весь час аж нетямився з люті.