Хатина дядька Тома

— Ну, то мені теж надто важко встояти,— мовив Сен-Клер.— У цьому-от і вся причина.

— Але я завжди постановляю собі ніколи більше не піддаватись і стараюся бути тверда.

— Е, я ось уже десять років таке собі постановляю,— мовив Сен-Клер,— та все ніяк не виходить. А ви вже позбулися всіх своїх вад, сестрице?

— Огюстене,— поважно відказала міс Офелія, відклавши своє плетиво,— мжливо, я заслуговую на те, щоб ви докоряли мені за мої вади. Я згодна, все, що ви кажете, цілком справедливе, і ніхто не знає моїх вад краще від мене самої. Та здається мені, що все-таки між нами є істотна різниця. Певне, я радніш дала б відтяти собі руку, аніж погодилась день у день чинити те, що я вважаю за погане.

— Та ну ж бо, сестрице,— сказав Сен-Клер, вмощуючись на підлозі й кладучи голову їй на коліна,— не беріть цього так близько до серця! Ви ж знаєте, я завжди був негідний і зухвалий хлопчисько. Просто я люблю дратувати вас, ото й тільки,— щоб побачити, як ви розпалюєтесь. Як на мене, ви до краю, до знемоги доброчинна особа. Таки доброчинна, що мені аж несила про це думати. #

— Це ж дуже серйозна розмова, друже мій Огюстен,— сказала міс Офелія, поклавши йому руку на чоло.

— Страшенно серйозна,— погодився Сен-Клер,— а я... а мене в таку спекоту просто нудить від серйозних розмов. Де ж би то заноситись у високі матерії, коли й від москітів спокою нема, і взагалі... О, ідея! — вигукнув він, ураз підводячись.— Тепер я розумію, чому північні народи доброчесніші від південних,— ось у чому вся штука.

— Ой Огюстене, який же ви пустомолот!

— Хіба? А втім, може й так. Одначе раз у житті я дозволю собі бути серйозним. Дайте мені лиш отой кошик з апельсинами, і я зроблю над собою таке зусилля... Отже, починаю,— мовив Сен-Клер, присуваючи до себе кошик.— Коли обставини змушують людину тримати в рабстві два-три десятки таких самих як вона, хробаків, повага до громадської думки вимагає...

— Щось я не бачу, щоб ви говорили Дуже серйозно,— обізвалася міс Офелія.

— Заждіть, я ж іще тільки почав. Ви слухайте, що буде далі. Коротко кажучи, сестрице,— мовив він, і його вродливе обличчя прибрало поважного й замисленого виразу,— як на мене, то про рабовласництво двох думок бути не може. Плантатори, що наживають на цьому грубі гроші, і священики, що всіляко догоджають плантаторам, і політичні діячі, що хочуть покласти його в основу свого урядування,— всі вони аж із шкури пнуться, аби лиш перекрутити правду, так що цілий світ з того дивується. Та все ж ні вони самі, ні хто інший у світі не вірить їхнім словам ані на крихту. Рабство йде від нечистого — ось у чім суть, і, по-моєму, це одна з найбільших його мерзот.

Міс Офелія перестала плести й вражено дивилася на нього, а Сен-Клер, явно потішений цим, провадив далі:

— Ви, як я бачу, вражені. Та вислухайте мене до кінця, і ви все зрозумієте. Що воно, зрештою, таке, це трикляте рабство? Відкиньмо всі прикраси й погляньмо в корінь, у самісіньку суть. То що ж ми побачимо? А ось що. Мій чорний брат темний і слабкий, а я розумний і сильний — отож мені можна привласнювати все, що він має, а йому давати лиш те, що мені непотрібне. Я ж бо вмію і м о ж у це робити. Все, що для мене надто важке, брудне чи неприємне, я можу перекласти на нього. Я не люблю працювати — нехай працює чорний. Мені не хочеться пектись на сонці — нехай, печеться чорний. Нехай чорний заробляє гроші, а я витрачатиму їх на себе. Нехай чорний лягає в калюжу, а я перейду собі, мов по сухому. Все життя, аж до смерті, він мусить вдовольняти мою волю, а не свою власну. Ось що таке, по-моєму, рабство!..

Сен-Клер схопився з місця і, як завжди в хвилини збудження, квапливо заходив по кімнаті. Його вродливе, наче в грецької статуї, обличчя аж пашіло від надміру почуттів, а великі голубі очі палко зблискували. В нестямному запалі він щоразу вимахував руками. Міс

Офелія ще ніколи не бачила його такого і сиділа, не озиваючись ані словом.

— Запевняю вас,— промовив Сен-Клер, раптом спинившись перед нею,— хоч воно й ні до чого про все це балакати, але запевняю вас, були хвилини, коли я думав: якби вся наша країна провалилася крізь землю, щоб світ не бачив більше цієї кривди та зла, я радо провалився б разом з нею. Подорожуючи пароплавами чи виїжджаючи десь у своїх справах, я часто думав про те, що за нашими законами кожен низький і грубий невіглас може мати необмежену владу над безліччю людей, досить лиш йому здобути грошей, щоб їх купити, а як він здобуде ті гроші — шахрайством, крадіжкою чи картярством,— то байдуже. І коли я бачив, як такі типи попихають беззахисними дітьми, молодими дівчатами й жінками, я ладен був проклясти і свою країну, і весь рід людський!

— Огюстене, Огюстене! — мовила міс Офелія.— Чи не доволі вже? Я ще зроду такого не чула, навіть у нас на Півночі.