Хатина дядька Тома

— Дивись, Топсі, зараз я покажу тобі, як треба застеляти моє ліжко. Я люблю, щоб воно було охайне. Ти повинна навчитися робити все так, як я скажу.

— Еге ж, пані,— тяжко зітхнувши, озвалася Топсі з сумним та поважним виглядом.

— Ну, то дивись, Топсі. Ось рубець простирала. Отут лице, а тут спід. Затямила?

— Еге ж, пані,— відказала Топсі й знову зітхнула.

— Тепер дивись далі. Спіднім простиралом ти покриваєш валок під подушку — отак,— а потім рівненько підтикаєш край під перину — отак. Бачиш?

— Еге ж, пані,— мовила Топсі, зосереджено дивлячись на простирало.

— А верхнє простирало,— провадила далі міс Офелія»— треба стелити отак і добре підіткнути сюди—отак, вузьким краєм у ноги.

— Еге ж, пані,— знову підтакнула Топсі.

Та ми розкажемо й те, чого не бачила міс Офелія. Тим часом, як вона відвернулась, заклопотана своїми простиралами, її малолітня учениця примудрилася вхопити пару рукавичок та шовкову стрічку й спритно сховала їх у рукави. За мить вона знову стояла, як перед тим, сумирно згорнувши руки.

— А тепер, Топсі, подивимось, як це зробиш ти,—сказала міс Офелія і, стягнувши з ліжка простирала, сіла на стілець.

Топсі зосереджено і вправно зробила все, як хотіла міс Офелія: розрівняла простирала, розгладила кожну зморщечку, і все те з такою пильністю та дбайливістю, що її вчителька аж дивом дивувалася. Та вже наостанку за якимсь нещасливим порухом кінець стрічки вислизнув у неї з рукава. Міс Офелія враз помітила його й підскочила до дівчинки.

— Це що таке? Ах ти ж, погане дівчисько! Ти її вкрала!

Вона витягла стрічку з рукава Топсі, але дівчинка й оком не змигнула, тільки втупилася в неї з невинним подивом.

— Ой, та це ж стрічка міс Фелі, правда? Як же вона втрапила мені в рукав?

— Топсі, поганко, ану не бреши мені! Ти вкрала цю стрічку!

— Ой пані, та кажу ж вам, що ні! Я її оце тільки побачила.

— Топсі, — мовила міс Офелія,— хіба ти не знаєш, що брехати погано?

— Я ніколи не брешу, міс Фелі,— відказала Топсі з поважним і доброчесним виглядом.— Усе воно правда, що я оце сказала, чистісінька правда.

— Топсі, не бреши мені, а то я звелю тебе відшмагати.

— Ой пані, та шмагайте мене хоч цілий день, а я однак не скажу інакше! — мовила Топсі, заходячись плачем.— Я ніколи не бачила цієї стрічки, вона, мабуть, сама забилася мені в рукав. Мабуть, міс Фелі покинула її на ліжку, а вона заплуталася в простиралах, а тоді залізла мені в рукав.

Міс Офелію так обурила ця безсоромна брехня, що вона схопила дівчинку й добре труснула.

— Щоб ти не сміла мені брехати!

Від струсу з другого рукава на підлогу випали рукавички.

— Он воно як! — вигукнула міс Офелія.— Може, ти й тепер скажеш, що не брала стрічки?

Топсі призналася, що взяла рукавички, але крадіжку стрічки й далі заперечувала.

— Слухай, Топсі,— сказала міс Офелія,— якщо ти признаєшся в усьому, я не відшмагаю тебе.

Знаджена цією обіцянкою, Топсі визнала обидва гріхи й почала гірко каятись.

— А тепер скажи мені ось що. Вчора я дозволила тобі цілий день бігати по всьому дому, і ти напевне взяла ще якісь речі. Тож розкажи мені, що ти взяла, і я не стану тебе шмагати.

— Ой пані! Я взяла оту червону штучку, що міс Єва носить на шиї.

— Он як, капосне ти дівчисько! А ще?

— А ще Розині сережки... червоненькі.

— Ану йди і зараз же принеси сюди намисто й сережки.

— Ой пані, не можу! Вони згоріли!

— Згоріли? Що ти вигадуєш? Іди принеси, а то я тебе відшмагаю.

Топсі з криком і сльозами присягалася, що не може.

— Вони згоріли... я спалила їх!

— Навіщо ж ти їх спалила? — запитала міс Офелія.

— Бо я погана... Така погана... просто страх яка. От не можу себе здержати, і край.

Якраз у цей час до кімнати безтурботно зайшла Єва. На шиї в неї було те саме коралове намисто.

— Єво, де ти взяла своє намисто? — запитала міс Офелія.

— Як це взяла? Воно весь час на мені,— відповіла Єва.

— І вчора теж було?

— Так. І знаєте, що смішно, тітонько? Я навіть і спала в ньому. Забула зняти на ніч.

Міс Офелія аж остовпіла з подиву. Тим більше, що в цю мить до кімнати зайшла Роза, несучи на голові кошик із щойно випрасуваною білизною, і в вухах у неї хилиталися коралові сережки.

— Ні, я просто не знаю, що мені робити з цією дитиною! — в розпачі мовила міс Офелія.— Ну навіщо ти сказала мені, що взяла ці речі, га, Топсі?

— Та пані ж звеліла мені признаватись, а я не могла надумать, в чому б мені ще признатися,— відказала Топсі, витираючи очі.

— Ніхто не казав тобі признаватися в тому, чого ти не робила,— заперечила міс Офелія.— Це ж така сама брехня, як і перша.

— Ой, та невже? — мовила Топсі, невинно розширивши очі.

— Ха! Де вже там сподіватись від неї правди, » обізвалася Роза, обурено дивлячись на Топсі.— На місці хазяїна я відшмагала б її до крові! Я б їй показала, як брехати!

— Ні, ні, Розо! — мовила Єва з владним виразом, що його іноді прибирала.— Не можна так, Розо. Я й чути про це не хочу.

— Ой лишенько! Ви такі добрі, панночко Єво. і зовсім не вмієте поводитися з неграми. Коли їх не бити, то діла не буде, це вже як є.

— Замовч, Розо! — звеліла Єва.— Щоб я більше не чула від тебе такого.

Очі дівчинки палали щічки розшарілися. Роза вмить притихла.