Хатина дядька Тома

Так промовляє вбита горем мати. Вона знає, що завтра перший-ліпший бездушний, грубий мугир може стати повновладним господарем її дочки — аби тільки він мав гроші, щоб її купити. То де вже тоді дитині шануватися? Думаючи про це, мати пригортає до себе дочку й гірко шкодує, що дівчина така гарна й приваблива. А думка про те, що її виховано в цноті й доброчесності аж над звичайну міру, ще дужче крає материне серце. Та розрада в неї лиш одна — молитва, і скільки таких молитов лине до неба з отих чистих, добре опоряджених в’язниць для рабів!..

Мирне й сумовите місячне сяйво відкидає на сплячих людей чорну тінь ґрат. Мати й дочка співають тужної пісні, що її завжди чути на похоронах рабів:

Ой де ж це наша Мері? Ой де ж це наша Мері?

Назавжди покинула нас. Вона тепер на небі, Вона тепер на небі.

Назавжди покинула нас.

Вони співають тихими сумними голосами, і здається, то не пісня, а тяжке зітхання, сповнене розпачу та без надії, лине по темній в’язниці в лад із зворушливими словами.

Ой де ж це Пол і Сайлас? Ой де ж це Пол і Сайлас?

Назавжди покинули нас. Вони тепер на небі. Вони тепер на небі.

Назавжди покинули нас.

Співайте, бідолашні, співайте! Ніч така недовга, а ранок розлучить вас навіки!

Але ось і ранок, і все заворушилося, і шановний містер Скегз уже клопочеться, споряджаючи товар до торгів. Чіпким поглядом озирає вбрання кожного, сипле навсібіч наказами — ану жвавіше, ану веселіше! І ось уже всі пошикувалися колом до останнього огляду перед тим, як рушати на торги.

Містер Скегз, у пальмовому брилі, з сигарою в зубах, походжає всередині кола, накладаючи на свій товар завершальні мазки.

— А це що таке? — запитує він, спиняючись перед Сьюзен і Емелін. — Де твої кучері, дівчино?

Дівчина боязко позирає на матір, а та помірковано й шанобливо, як і годиться невільниці, відказує:

— То я звеліла їй зачесатися гладенько, щоб не була розпатлана. Так воно поважніше.

— Дурниці! — владно кидає доглядач і наказує дівчині. —Ану зараз же йди та зроби собі гарні кучері! — І, ляснувши тростинкою, яку держить у руці, додає: — Та гляди мені, не барися там! А ти йди поможи їй, — обертається він до матері. —тими кучерями за неї дадуть на сотню більше.

Під високим склепінням по мармурових плитах підлоги походжає різноплемінне панство. Навколо широкої площини стоять невеликі трибуни для торгових розпорядників. З двох таких трибун у протилежних кінцях залу вже промовляють великотямущі проречисті добродії. Мішаючи англійські й французькі слова, вони завзято вихваляють свій товар і підохочують покупців накидати ціну. Ще одна трибуна, з іншого боку, стоїть вільна, але й коло неї вже зібрався гурт людей, що дожидають початку торгів. Тут ми бачимо слуг Сен-Клера — Тома, Адольфа та інших, — і тут-таки, чекаючи своєї черги, стоять сумні й стривожені Сьюзен та Емелін. Навколо них з’юрмилися глядачі — хто з наміром купити, а хто й просто з цікавості, — і роздивляються, мацають, обговорюють кожного так само невимушено, як об’їздники, що складають ціну коневі.

— Добридень, Олфе! А ти що тут робиш? — мовив якийсь молодий ферт, ляскаючи по плечу другого вичепуреного панка, що розглядав крізь лорнетку Адольфа.

— Та мені, бач, треба лакея, а я чув, що сьогодні продаватимуть прислугу Сен-Клера. Отож і надумав подивитися…

— Боронь мене боже купити когось із слуг Сен-Клера! Розбещені негри, геть усі, й нахабні, мов чорти! — сказав перший.

— Ну, цього я не боюся! — мовив другий. — Нехай тільки попадуть до мене, то я їх швидко навчу розуму. Враз дотямлять, що це їм не в мосьє Сен-Клера… Ні, куплю я таки оцього молодика. Мені подобається його статура.

— Та ти ж на нього грошей не настачишся. Поглянь тільки, який пишний!

— Дарма, у мене цей мілорд не буде пишний. Разів зо два пошлю до катівні, дадуть йому там доброго чосу, то він мені прийде до тями, будь певен!

Я його перевиховаю, ось побачиш! Отже, вирішено—, я його купую!

Том стояв у зажурі, пильно придивляючись до облич усіх тих людей, що юрмилися довкола, й шукаючи серед них такого, що схотів би назвати його своїм господарем. Якби й вам, шановний пане, колись довелося вибирати з двохсот чоловік одного, що мав би стати вашим необмеженим володарем, то, певне, ви, як і Том, зрозуміли б: не багато є таких, щоб спокійно здатися на їхню ласку. Том бачив навколо себе безліч усілякого люду: і дебелих здорованів, і приземкуватих кощавих живчиків, і довготелесих похмурих мовчунів, і ще хтозна-скільки непоказних на вигляд, грубих людей, для яких невільник важить не більше, ніж тріска на підлозі; вони однаково байдуже кидають її у вогонь чи в кошик — куди ближче. Але такого, як Сен-Клер, він там не бачив.

Незадовго перед тим, як розпочались торги, крізь натовп протиснувся кремезний приземкуватий чолов’яга в розхристаній на грудях картатій сорочці та старих засмальцьованих штанях і, підступивши до невільників, почав пильно їх оглядати. З першого ж погляду на нього Тома охопив непоборний жах, змішаний з огидою, і чим ближче підходив незнайомець, тим дужчим ставав той жах.