Хатина дядька Тома

— Ну от, — провадив він далі, стиснувши величезний важкий кулачисько, схожий на ковальський молот, — бачите оцього кулачка? Ану зваж його! — мовив до Тома, зронивши кулак йому на руку. — Помилуйтесь-но на ці кістки! То от, щоб ви знали, цей кулак добре набитий на неграх, як залізо став. Я ще не бачив жодного негра, якого не збив би з ніг за першим ударом, — додав він і підніс свій кулачисько так близько Томові до обличчя, що той аж закліпав очима й сахнувся. — У мене немає ніяких бісових доглядачів, я сам собі за доглядача й бачу все як є, будьте певні. І кожен з вас мусить підкоритись моїм звичаям. Ледве щось загадаю — ту ж мить роби хутчій. Тільки так можна жити зі мною в злагоді. Попуску від мене не ждіть, ніколи й ні в чому. Отож затямте собі це, бо жалю я не знаю!

Жінки несамохіть затамували віддих, усі сиділи смутні та пригнічені. А Легрі повернувся на підборах і попростував до буфету вихилити чарчину.

— Отак я знайомлюся зі своїми неграми, — мовив він до благородного з вигляду чоловіка, що стояв трохи осторонь, слухаючи його настанови. — Мій спосіб — з самого початку показати силу, щоб вони знали, чого чекати.

— Он як? — озвався незнайомець, розглядаючи його з цікавістю природознавця, що натрапив на якусь небачену комаху.

— Еге ж, отак. Я не з тих слинявих плантаторів-білоруків, яких водять за носа всякі там паршиві управителі. Торкніть-но мої м’язи, погляньте на мій кулак. Бачите, він став наче кам’яний, обкресавшись об негрів. Ось помацайте!

Незнайомець торкнувся пальцем згаданого знаряддя і просто мовив:

— Еге ж, твердий. Та я гадаю, — додав він, — що й серце ваше закам’яніло так само, як кулак.

— Атож, маю чим похвалитися, — відказав Легрі, потішено сміючись. — Чого-чого, а м’якосердя в мене й крихти не зосталося. Попуску нікому не даю, аж ніяк! Жоден негр мене не дійме ні слізьми, ні лестощами, це вже будьте певні!

— Непоганий гурт ви зібрали.

— Ваша правда, — погодився Легрі. — Отой Том, як мені казали, просто дивовижа якась. Я за нього навіть трохи переплатив. Думаю зробити його кучером і ключарем. Треба тільки вибити йому з голови дурниці, яких він понабирався раніш, бо з ним там поводилися так, як з неграми поводитись не годиться, — і тоді все буде чудово! А от з тією жовтою бабою я, здається, схибив. Мабуть, вона таки немічна, але свою ціну вона мені відробить. Рік чи два якось протягне. Я не маю звичаю берегти негрів. Витискаю з них усе, а тоді купую нових — отаке моє правило. І клопоту менше, та й дешевше, зрештою, виходить, — просторікував Легрі, посьорбуючи із склянки.

— А на скільки їх звичайно вистачає? — запитав незнайомець.

Та хтозна, це яке в кого здоров’я. Міцні тягнуть по шість-сім років, а негідь конає за два чи три. Спочатку я ще морочився з ними — лікував, коли нездужали, давав їм одіж, ковдри і всяке таке інше. Одне слово, тримав у теплі й добрі. Та все марно. Тільки дурно переводив гроші й не вилазив з халепи. А тепер у мене, бачте, так: хворий ти чи здоровий — роби. Сконає негр — купую нового. Як на мене, то воно з усіх боків і легше м дешевше…

А тим часом на нижній палубі точилась інша розмова. Балакали Емелін і мулатка, з якою вона була скута Звісна річ, вони розповідали одна одній про своє життя.

Хто був твій хазяїн? — спитала Емелін.

— Він був добрий до тебе?

— Загадам добрий, поки не заслаб. Він вільні як півроку лежав хворий і зробився страшенно нетерплячий. Немов затявся, щоб нікому спочинку не дати ні вдень, ні вночі. Та ще такий став вередливий — усе йому не так. І що далі, то гірше. Цілі ночі же давав мені спати, я вже з ніг надала. А то одну ніч була заснула, то боже ж тій шиї, як він на мене сварився! Кричав, що продасть мене «найлютішому хазяїнові, якого тільки знайде. А колись же казав, що як помре, то я буду вільна.

— А друзів ти мала? — спитала Емелін.

— Я маю чоловіка, він коваль. Хазяїн завжди віддавав його в найми. Мене бабрали з дому так швидко, що я не встигла навіть попрощатися з ним. І діточок маю четверо. Ой, лико мені, лишенько! — вигукнула жінка й затулила руками обличчя.

Коли чуєш отаку сумну розповідь про чиєсь горе, мимоволі хочеться сказати щось на розраду. Емелін теж хотіла розважити бідолашну жінку добрим словом, але не могла нічого придумати. Та й чим було її розважити? І, неначе змовившись між собою, обидві вони, з остраху та відрази, ані словом не згадували про страшного чоловіка, що був тепер їхнім господарем.

А пароплав із своїм живим вантажем ішов собі далі по рудих каламутних хвилях бурливої Червоної річки, між стрімких заломистих берегів, і сповнені смутку очі знеможеш дивилися на ті руді глинясті урвища, що безконечною похмурою смугою пропливали повз них. Нарешті пароплав зупинився біля одного невеликого містечка, і Легрі зі своїм гуртом зійшов на берег.

Розділ XXXII Похмура місцина