Хатина дядька Тома

— Не можу… Не можу! — насилу видушив із себе Джордж і махнув рукою, щоб вони йшли. — Це неможливо!

Бідолахи похнюпили голови й мовчки рушили геть.

— Небом присягаюся! — вигукнув Джордж, упавши на коліна біля могили свого нещасного друга. — Небом присягаюся від цієї години робити все, що в людській змозі, аби тільки очистити мій рідний край від ганебного прокляття рабства!

Розділ XLII Правдива історія одного привида

Була дуже поважна причина на те, що віднедавна серед невільників Легрі, як ніколи, поширились балачки про духів та привидів.

Пошепки переказувалося, що кожної ночі можна почути, як хтось спускається сходами з горища, а тоді бродить по всьому будинку. Даремно було замикати двері: привид чи то мав у кишені другий ключ, чи то вдавався до споконвічного права всіх духів проходити крізь замкову щілину. Отож він і далі вільно розгулював собі по будинку, наганяючи жах на всіх.

Щодо зовнішності привида думки знавців розбігалися, бо в більшості негрів, — та й, як ми знаємо, в білих теж, — здавна заведено при такій пригоді заплющувати очі й накривати голову ковдрою, спідницею чи будь-чим іншим, що трапиться напохваті. А всім же відомо, що коли тілесні очі так закриті, то навдивовижу зіркі й проникливі стають очі духовні. Тимто й поширилося в маєтку стільки зображень привида, мальованих із щедрою божбою, які дуже різнились одне від одного, а єднала їх лише одна спільна прикмета, властива всьому потойбічному родові, — білий саван. Бідолашні невільники ніколи не вивчали стародавньої історії і не могли знати, що таке вбрання привидів засвідчив сам Шекспір, коли писав:

…І в савани завинуті мерці.

З квилінням тужним шастали по Риму.¹

1 З трагедії Уїльяма Шекспіра «Гамлет».

Та, незважаючи на все те, ми маємо свої підстави твердити, що ночами, в уподобані привидами години, по будинку Легрі й справді никала висока постать у білому— заходила в усі двері, несподівано з’являлася то тут, то там, зникала й знов виникала і нарешті піднімалася темними сходами на лиховісне горище. А вранці всі двері в домі були так само міцно замкнені, як і звечора.

Легрі мимоволі траплялося чути ті балачки, і чим старанніш їх від нього приховували, тим дужче він непокоївся. Він став ще більше пити, ще запекліше лаявся і вдень ходив козирем, але ночами спав погано, і привиддя, що являлися йому до узголів’я, були аж ніяк не втішні.

Увечері після смерті Тома він поїхав до сусіднього містечка й пив-гуляв там напропале. Додому повернувся пізно, геть зморений. Замкнув двері своєї кімнати, вийняв ключ і повалився на ліжко.

Дурний, хто замикає двері від духів, бо того духа, з яким він так боїться зіткнутися віч-на-віч, він носить у власних грудях, і голос його, хоча й притлумлений та заглушений громаддям земної марноти, все ж звучить мов провіщення страшного суду!

Проте Легрі замкнув свої двері й підпер їх стільцем. Тоді поставив на столик у головах засвічену лампу, а поряд поклав пістолі. Нарешті, перевіривши всі гачки та засувки на вікнах, він заприсягся сам собі, що йому «начхати на нечисту силу й на всіх, які є, духів», і ліг спати.

І він заснув, бо був дуже зморений. Заснув міцним сном. Та потім крізь сон відчув, що над ним нависла якась тінь, якась моторошна примара, і його враз охопило страхітливе передчуття, йому здалося, що то погребне покривало його матері, але держала його Кассі, держала високо перед собою і показувала йому. Він чув невиразне квиління, стогін, але розумів, що то все уві сні, й силкувався прокинутись. Так, наче спав і не спав. Він знав, що хтось заходить у кімнату, чув, як відчинилися двері, але не міг поворухнути ні рукою ні ногою. Нарешті він рвучко обернувся. Так, двері були відчинені, і він ще встиг помітити, як чиясь рука загасила лампу.

У вікна тьмяно світив оповитий хмарами місяць, і тут Легрі побачив оте! Щось біле раптом виникло перед ним! Він почув легкий шелест його покривала. Привиддя тихо стало біля ліжка, і його холодна рука торкнулася руки Легрі, а моторошний голос тричі промовив пошепки:

— Ходім! Ходім! Ходім!

Він лежав, заціпенівши з жаху, залитий холодним потом, і навіть не помітив, як і коли воно зникло. Тоді зіскочив з ліжка й кинувся до дверей. Двері були замкнені. Він упав непритомний.

Після того Легрі запив, як ніколи. Він забув усяку обачність, усяку міру і пив несамовито, на відчай душі.

Невдовзі по околиці пішов поголос, що він хворий і от-от помре. Він допився до білої гарячки, і йому повсякчас увижалися лиховісні образи страшної кари. Нікому несила було знести той жах. Хворий кидався, дико кричав, нестямно переказував свої привиддя, і в кожного, хто його чув, аж кров холола в жилах. А коли він помирав, біля його смертельної постелі стояла сувора й невблаганна жінка в білому і раз у раз проказувала: «Ходім! Ходім! Ходім!»

Дивний збіг обставин: після тієї самої ночі, коли до Легрі завітав привид, надвірні двері будинку вранці були відчинені, і дехто з негрів бачив, як удосвіта під’їзною алеєю скрадалися до дороги дві білі постаті.