Хатина дядька Тома

Пані де Ту похилила голову на руки й заплакала.

— Він мій браті — мовила вона.

— Та невже? — вражено вигукнув Джордж.

— Так, — сказала пані де Ту, гордо підводячи голову й утираючи сльози. — Містере Шелбі, Джордж Гарріс — мій брат.

— Аж не віриться, — мовив Джордж, трохи відсуваючи свій стілець і роздивляючись пані де Ту.

— Мене продали на пониззя, коли він був ще малим, хлопчиком, — сказала вона. — Там мене купив один добрий і великодушний чоловік. Він забрав мене з собою до Вест-Індії, зробив вільною і одружився зі мною. А оце недавно він помер, і я поїхала до Кентуккі, щоб знайти й викупити свого брата.

— Він розповідав колись, що в нього була сестра Емілі, яку продали на Південь, — сказав Джордж.

— Он як! То оце ж я і є, — мовила пані де Ту. — А скажіть, який він тепер?

— Дуже хороший чоловік, — відказав Джордж, —хоча й жив у ганебному ярмі рабства. Чоловік неабиякої вдачі, розумний, благородний. Я все це тому знаю, — додав він, — бо його дружина з нашого дому.

— А вона яка? — жваво запитала пані де Ту.

— Золото! — відказав Джордж. — Гарна, розумна, привітна, доброчесна. Моя мати її виховала наче рідну дочку. Вона вміє читати й писати, чудово вишиває й шиє, а ще й співає гарно які

— Вона народилась у вашому маєтку? — спитала пані де Ту.

— Ні. Батько купив її в Новому Орлеані, коли їздив туди у справах, і привіз матері в дарунок. їй було тоді років вісім чи дев’ять. Батько ніколи не казав матері, скільки він за неї заплатив, але не так давно, переглядаючи старі папери, ми знайшли ту купчу. Він заплатив за дівчинку величезні гроші, — мабуть, тому, що вона була навдивовижу гарна.

Джордж сидів спиною до Кассі й не бачив, з якою напруженою увагою вона прислухалася до всіх деталей його розповіді. Та в цю мить Кассі торкнулась його руки і, побліднувши на обличчі, схвильовано запитала:

— А ви не пам’ятаєте прізвища людей, у яких він купив її?

— Здається, продав її якийсь Сіммонс… Принаймні на купчій значиться таке ніби прізвище.

— О боже! — вигукнула Кассі, і впала непритомна.

Джордж і пані де Ту кинулись до неї. Хоч вони й гадки не мали, чому вона зомліла, проте зчинили метушню, цілком відповідну до обставин. Джордж у запалі людяності перекинув глек з водою і розбив дві склянки. Інші жінки, почувши, що хтось знепритомнів, з’юрмилися в дверях каюти й заступили повітря. Одне слово, було зроблено все, що звичайно робиться в таких випадках!

Бідолашна Кассі! Опритомнівши, вона відвернула обличчя до стіни й нестримно, мов дитина, заридала. Може, матері здогадаються, що з нею сталось. А може, й ні. Та сама вона в ту хвилину була майже певна, що доля зглянулася на неї і що вона знову побачить свою дочку. Так воно й сталося через кілька місяців, коли… А втім, ми забігаємо наперед.

Розділ XLIIІ Наслідки

Закінчити нашу розповідь недовго. Джорджа Шелбі, по-юнацькому чутливого й доброго, зворушила та романтична історія, і, маючи людяну душу, він, доклав усіх зусиль, щоб якнайшвидше послати Кассі купчу на Елізу. Дата і прізвище на документі цілком збігалися з тим, що знала сама Кассі, отож не лишилося й тіні сумніву, що Еліза справді її дочка. Тепер їй треба було тільки відшукати слід утікачів.

Разом з пані де Ту, з якою її поєднала спільна доля, Кассі негайно вирушила до Канади. Вони їздили по всіх місцях, де здебільшого оселялися негри, що втекли від рабства, і скрізь розпитували про своїх родичів. В Амгерстберзі вони натрапили на доброго чоловіка, що дав притулок Джорджеві й Елізі, коли ті приїхали до Канади, і від нього дізналися, що подружжя живе в Монреаль.

Джордж і Еліза вже п’ять років були вільні люди. Джордж мав постійну роботу в майстерні одного статечного механіка й заробляв цілком досить на прожиток сім’ї, до якої на той час додалася ш й дочка.

Малий Гаррі, гожий та здібний хлопчик, ходив до пристойної школи й мав добрі успіхи в навчанні.

Той добрий пастир з Амгерстберга так зацікавився розповіддю пані де Ту і Кассі, що здався на їхні умовляння поїхати з ними до Монреаля — цю подорож пані де Ту взяла на свій кошт.

І ось ми з вами в невеличкому чепурному помешканні на краю Монреаля. Вечоріє. У каміні весело виблискує огонь. На столі, засланому сніжно-білою скатеркою, все готове до вечері. В кутку кімнати стоїть ще один стіл, покритий зеленим сукном. На ньому письмове приладдя, папір. Над столом полиця з ретельно дібраними книжками.

То кабінет Джорджа. Та сама жага знання, що замолоду, в дні тяжкої праці й злигоднів, спонукала його крадькома осягти заповітну премудрість читання та письма, не залишила його й тепер, і він кожну вільну годину віддає самоосвіті.

Ось і в цю хвилину він Гидить біля свого столу й, читаючи один з томів «Сімейної бібліотеки», щось собі занотовує.

— Годі, Джордже, — каже Еліза. — Ти ж цілий день не був удома. Згортай-но свою книжку та поговори зі мною, поки я запарюю чай. Ну ж бо!

До неї приєднується і Еліза-молодша. Вона перевальцем підступає до батька, намагається видерти в нього з рук книжку і зрештою вмощується у нього на колінах.