Хатина дядька Тома

Отакою дорогою і труситься наш сенатор, занурений у свої невеселі думи, що раз у раз перериваються, коли карету кидає на вибоях чи заносить у баюру: торох!, торох!, а тоді — шелеп!.. Сенатора, жінку і хлопчика раптом кидає вбік, до віконця. Карета застрягає в баюрі, і чути, як кричить Куджо, поганяючи коней. Після кількох марних спроб, коли сенаторові вже уривається терпець, карета раптом вискакує з ями, але її передні колеса провалюються в нову прірву, і сенатор, жінка й хлопчик усі разом падають на переднє сидіння. Капелюх безцеремонно зсувається сенаторові на ніс, закриваючи очі, і він уже думає, що настав його кінець. Хлопчик голосно плаче, а старий Куджо, сидячи на передку, звертається до коней з палкими напутніми словами. Під ударом його батога коні борсаються, спотикаються, шарпають і нарешті зрушують карету з місця, але тут-таки провалюються задні колеса, і подорожні перелітають назад. Сенатор ліктем збиває на жінці капор, а вона обома ногами попадає в його капелюх, що від поштовху звалився додолу. Та ось трясовина лишається позаду, і засапані коні спиняються. Сенатор знаходить свій капелюх, жінка поправляє капор і заспокоює дитину, а тоді вони сідають міцніше, готуючись до нових випробувань.

Деякий час карета помалу посувається далі, лиш вряди-годи перехиляючись набік чи струшуючись на вибої, і наші подорожні вже тішать себе надією, що вони ще добре відбулися. Та от їх знову кидає так, що вони аж злітають на ноги й ту ж мить падають назад на сидіння, — і карета спиняється. Знадвору чути вигуки, ляскання батога, а тоді біля дверцят з’являється старий Куджо,

— Даруйте, пане, але цього разу ми таки вскочили. Не знаю, як тепер і виліземо. Мабуть, доведеться підкладати жердини.

Сенатор у розпачі вилазить з карети, обережно намацуючи ногою тверду місцинку. Аж раптом нога його зісковзує кудись у безодню, він намагається витягти її, втрачає рівновагу і гепається в болото, звідки його витягає Куджо, у дуже жалюгідному стані.

Була вже глупа ніч, коли карета, вибравшись із трясовини і переїхавши бродом річечку, мокра й заляпана болотом, спинилася перед дверима великого фермерського будинку. Тамтешні мешканці спали міцно, і довелось докласти чималих зусиль, щоб підняти їх з ліжка. Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився сам господар. То був височенний опасистий чолов’яга, понад шість футів на зріст, одягнений у червону фланелеву сорочку. Його буйна рудувата чуприна була розкуйовджена, борода неголена, і це надавало поважному панові, м’яко кажучи не дуже привабливого вигляду. Кілька хвилин він стояв отак на порозі, тримаючи в руці свічку й вражено блимаючи на наших подорожніх, і то було досить кумедне видовище. Сенатор насилу розтлумачив йому, в чім річ, і, поки він робить ті пояснення, ми коротко відрекомендуємо господаря нашим читачам.

Доброчесний Джон ван Тромп був колись відомий у штаті Кентуккі поміщик і рабовласник. І хоч на вигляд він був справжній ведмідь, проте серце мав від природи велике й справедливе, цілком відповідне до його велетенської постаті. Багато років, тамуючи душевний неспокій, спостерігав він згубні наслідки рабовласницької системи, що однаково калічила душі і«гноблених, і гнобителів. Нарешті його велике серце переповнилось і не витримало. Отож якось Він узяв гаманець, переправився через річку до штату Огайо і купив там чималу ділянку родючої землі; тоді виправив визвільні листи на всіх своїх рабів — чоловіків, жінок і дітей, — посадовив їх у фургони й вирядив на проживання в ті місця, а сам подався у верхоріччя й оселився на невеличкій відлюдній фермі, де й жив тепер із спокійною душею та чистим сумлінням.

— Чи дали б ви притулок нещасній жінці з дитиною, що тікає від людоловів? — навпростець запитав сенатор.

— А чому ж би ні? — поважно відказав чесний Джон.

— Так я й думав, — сказав сенатор.

— А якщо хтось поткнеться за нею сюди, — промовив добродушний здоровань, випростуючись на весь свій велетенський зріст, — я вже його зустріну як годиться, будьте певні. Та ще є семеро моїх синів, усі з мене заввишки, вони теж залюбки мені підможуть. Отож вітайте тих панів і перекажіть їм, що „на них тут радо чекають о будь-якій порі, — докінчив Джон і, запустивши пальці в свою буйну чуприну, що здималась на голові, мов копиця, голосно зареготав.

Бліда, знеможена, ледве жива від утоми, Еліза рушила до дверей, тримаючи на руках міцно заснулого хлопчика. Вайлуватий господар підніс їй до обличчя свічку і, співчутливо щось пробурмотівши, відчинив двері до невеличкої кімнати, суміжної з просторою кухнею, в яку вони зайшли. Тоді засвітив ще одну свічку, поставив її на стіл і обернувся до Елізи.

— Отож, голубонько, вам нема чого боятися, нехай би хоч хто сюди заявився. Я маю все, що треба для такої нагоди, — мовив він, показуючи на кілька добрячих рушниць, що висіли на стіні, — і мої друзі знають, що не поведеться тому, хто спробує забрати з цього дому гостей без моєї на те волі. А тепер лягайте і спіть собі спокійно, наче в рідної матусі.

Він вийшов і зачинив за собою двері.