Хатина дядька Тома

Незабаром сніданок уже парував на столі. Того ранку місіс Шелбі увільнила тітоньку Хлою від роботи у «великому домі», і бідолашна жінка доклала всю свою снагу до тієї прощальної трапези. Вона зарізала й попатрала найдобірніше курча, спекла коржа — саме такого, який смакував чоловікові, — і виставила кілька таємничих глечиків, що з’являлися на столі тільки на великі свята.

— Ти ба, Піте! — зраділо вигукнув Моз. Оце-то бенкет у нас сьогодні. — І в ту ж мить схопив шматок курчати.

Тітонька Хлоя дала йому замашного ляпаса.

— Ану киш! Бідний тато останній раз снідає вдома, а вони, бач, зраділи!

— Хлоє!.. — лагідно докорив їй Том.

— Ой, несила мені! — мовила тітонька Хлоя, затуляючи обличчя краєм фартуха. — Усе йде шкереберть, отож я й не тямлю, що роблю.

Хлопчики стояли принишклі, позираючи то на батька, то на матір. Тим часом мала дівчинка вчепилася за материну спідницю і зайшлася настирним, вимогливим криком.

— Ну годі! — сказала тітонька Хлоя, витираючи очі й беручи на руки дитину. — Не буду більше… А тепер сідайте їжте. Це моє найкраще курча. І вам, хлоп’ята, щось перепаде. Насварилась матуся на вас, бідолашних.

Хлопчиків не треба було просити двічі, і вони враз накинулись на їжу. Та й недарма, бо якби не вони, то навряд чи хтось віддав би належне всім тим ласощам.

— Ну, а тепер, — сказала тітонька Хлоя, прибравши зі столу, — треба поскладати твої речі. От тільки б він не забрав їх у тебе. Знаю я, що вони за люди, ті торговці, — геть усі лихі й підлі! Ось дивись — у цьому кутку твоя тепла білизна, як нападе ревматизм. Бережи її, бо іншої тобі ніхто там не справить. З цього боку старі сорочки, а з цього — нові. Панчохи твої я звечора доплела й поклала всередину клубочок вовни, щоб було чим їх штопати. Та тільки хто ж тобі тепер штопатиме?.. — І тітонька Хлоя, знову знеможена горем, похилила голову на скриньку і заридала. — Ой лишенько! Це ж ні одна душа тебе не догляне, чи то здорового, чи хворого! То де вже мені тепер бути добрій!..

Хлопчики, поївши все, що було на столі, помалу збагнули, що в домі щось не гаразд. Бачачи, що мати плаче, а батько дуже смутний, вони й собі почали пхикати і терти очі. Дядечко Том посадив на коліна малу донечку і дав їй волю розважатися досхочу. Дівчинка дряпала йому обличчя, смикала за чуприну й раз у раз верещала від захвату, щиро радіючи з якихось своїх почуттів.

— Веселися, безталанна дитино! — мовила тітонька Хлоя. — Доживеш і ти до такого! Прийде час, і ти теж побачиш, як продадуть твого чоловіка, а може, й саму тебе продадуть… А що вже оцих хлопчаків — то напевне, ось нехай лиш трохи підростуть і стануть на щось годні. Бо навіщо тоді й негри, як не мати з них прибутку!

В цю мить один з хлопчиків вигукнув:

— Онде пані сюди йде!

— Нічим вона не зарадить, то чого б їй іти? — буркнула тітонька Хлоя.

Місіс Шелбі зайшла до хатини. Тітонька Хлоя похмуро й непривітно посунула до неї стілець. Та господиня нічого того не помітила. Обличчя її було бліде й схвильоване.

— Томе, — сказала вона, — я прийшла, щоб…

Голос її раптом урвався. Не зводячи очей з мовчазних мешканців хатини, вона сіла на стілець, затулила обличчя хусточкою і гірко заплакала.

— Та що ви, пані, не треба… не треба! — мовила тітонька Хлоя, і сама заходячись слізьми.

А за якусь хвилю вже плакали всі разом.

— Мій вірний друже, — сказала Томові місіс Шелбі, — я не маю чим тобі допомогти. Якщо я дам тобі грошей, їх у тебе однаково заберуть. Але я даю тобі слово честі, що не згублю твого сліду і, як тільки матиму потрібні гроші, одразу викуплю тебе. А тим часом хай береже тебе доля!

Тут хлопчики закричали, що йде містер Гейлі, і наступної миті, безцеремонно штовхнувши ногою двері, на порозі став торговець. Вій був у препоганому гуморі: шалені гони попереднього вечора і невдача, що спіткала його, аж ніяк не вплинули на нього миротворно.

— Ну, — гукнув він, — ти готовий, негре? — Тоді, побачивши місіс Шелбі, зняв капелюха й сказав: — Добридень, пані.

Тітонька Хлоя зачинила скриньку і перев’язала її мотузкою. Звівшись на ноги, вона похмуро зиркнула на торговця, і на мить здалося, що в очах її зблиснули не сльози, а жарини.

Том слухняно підвівся і, завдавши на плече важку скриньку, рушив за своїм новим господарем. Його дружина взяла на руки малу донечку й пішла слідом за ним до візка, а обидва хлопчики, все ще плачучи, плентались позаду.

Місіс Шелбі на кілька хвилин затримала торговця біля дверей і про щось поважно з ним розмовляла, а тим часом уся сім’я підійшла до візка, що стояв напоготові перед хатиною. Навколо нього юрмилися негри, що геть усі, від старого до малого, прийшли попрощатися із своїм давнім товаришем. Усі в маєтку поважали Тома, тож і тепер щиро жаліли його й співчували його біді, а надто жінки.

— Е, Хлоє, та ти, здається, менше вболіваєш за нього, аніж ми, — плачучи сказала одна жінка, коли побачила, з яким суворим спокоєм тітонька Хлоя стоїть біля візка.

— Свої сльози я вже виплакала, — відказала та, злісно зиркнувши на торговця, що простував до них. — Та й не хочу я плакати перед цим виродком, не діжде він!