Хатина дядька Тома

— Ви й уявити собі н§ можете, які муки доводиться терпіти від них хазяйці, і то щодня, щогодини, з будь-кого приводу. А скаржитися Сен-Клерові — марна річ. Він тільки й знає, що плескати свої нісенітниці. Каже, нібито ми самі зробили їх такими, які вони є, отож мусимо з ними миритися. А коли, мовляв, їхні вади йдуть од нас, то надто жорстоко ще й карати їх за це. І ще каже, що на їхньому місці й ми поводилися б не краще. Ви тільки подумайте — неначе можна рівняти їх до нас!

— А ви вважаєте, що вони не такі самі люди? — сухо запитала міс Офелія.

— Ну звісно, що ні! Таке скажете! Вони — нижча раса.

— То що ж, по-вашому, вони й душі не мають? — вже з обуренням спитала міс Офелія.

— Ні, чому ж, — позіхнувши, мовила Марі, — цього ніхто не каже. Але хоч чимось рівняти їх до нас просто безглуздо! А Сен-Клер добалакався до того, що розлучити нашу няню з чоловіком — це нібито однаково, як розлучити мене з ним. Та яке ж тут може бути порівняння! Де б їй відчувати так, як я! Ні, це зовсім інші речі, їй-право. І все ж Сен-Клер удає, ніби він цього не розуміє. Смішно навіть подумати, що няня здатна любити своїх замурзаних писклят так, як я люблю Єву. А проте одного разу Сен-Клер серйозно намагався мене переконати, що я повинна відіслати няню назад і взяти собі замість неї когось іншого. І це — з моїм нездоров’ям та моїми стражданнями! Такого вже й мені було не стерпіти. Я не часто виказую свої почуття і взагалі вирішила зносити все мовчки — така вже гірка доля заміжньої жінки, і я скорилася їй. Одначе того разу терпець мені урвався, і відтоді Сен-Клер більше про це не заговорював. Але з його вигляду й поведінки я бачу, що він затявся на своєму, і це боляче крає моє серце!

З виразу обличчя міс Офелії було видно: вона ледве стримується, щоб не наговорити зайвого. Зате спиці в її руках дріботіли так виразно, що Марі напевне багато чого збагнула б, якби могла розуміти їхню мову.

— Отже, тепер ви бачите, — провадила далі Марі, —що за господарство ви взяли на себе. Господарство, в якому нема порядку, де слуги самі собі пани й роблять усе, що їм заманеться. Мабуть, тільки я, хоч яка й недужа, ще підтримую тут сякий такий лад. Гарапник у мене завжди напохваті, і часом я таки пускаю його в діло, але це мене просто знесилює. Якби ж то Сен-Клер чинив так, як усі люди!..

— А як чинять усі?

— Ну, посилають їх до катівні чи ще кудись, щоб їх там шмагали. Іншої ради з ними нема. Коли б мені хоч трохи здоров’я, я порядкувала б куди рішучіше від Сен-Клера.

— А як же він порядкує? — спитала міс Офелія. — Ви кажете, він ніколи не б’є прислугу.

— Та знаєте, чоловікам легше — їх якось краще слухаються. До того ж у Сен-Клера такі очі… от ви колись загляньте в них. Коли він сердиться, в них наче блискавки мелькають. Я тоді й сама його боюся, і слуги теж знають, що під таку хвилю жарти з ним погані. Хоч би як я на них гримала й сварилася — все дарма, а Сен-Клер лиш бровою поведе — і край. Ні, за нього турбуватись нема чого, от тільки до мене він зовсім збайдужів. Та коли ви самі візьметесь порядкувати, то скоро переконаєтесь, що без суворості з ними не обійтися. Вони такі зіпсовані, брехливі, ледачі!..

— Знов та сама пісня! — мовив Сен-Клер, заходячи до кімнати. — Ну й відплатиться ж цим запеклим грішникам на тому світі, особливо за лінощі! Бачите, сестрице, — додав він, простягаючись у кріслі навпроти дружини, — їхні лінощі тим непростиміші, що вони мають перед очима такі взірці працьовитості, як я і Марі.

— Годі, Сен-Клер, це ж просто гидко! — озвалася Марі.

— Он як? А я гадав, Марі, що мої слова тобі сподобаються. Я ж, як завжди, підтримую тебе.

— Ти чудово знаєш, що мав на думці зовсім не те, — відказала Марі.

— Ну, тоді я, мабуть, помилився. Дякую, люба, що ти мене поправила.

— Ти тільки про те й думаєш, як би мені дошкулити, — мовила Марі.

— Облиш, Марі. Сьогодні така спекота, а я щойно мав довгу суперечку з Дольфом і страшенно стомився. Тож не гнівайся, будь ласка, і подаруй мені свою ясну усмішку.

— А що там таке з Дольфом? — запитала Марі. — Цей бовдур став такий нахабний, що мені вже просто несила терпіти. Якби мені хоч на час цілковито взяти його під свою владу! Я б швидко привела його до тями.

— Твої слова, люба, як завжди, слушні й розумні, — сказав Сен-Клер. — А з Дольфом річ ось у чім: він так довго наслідував мої манери й чесноти, що зрештою перестав помічати різницю між собою і своїм хазяїном. От мені й довелося нагадати йому про цю різницю.

— Яким чином? — спитала Марі.

— По-перше, я змушений був розтлумачити йому, що волію зберегти хоч деякий свій одяг для себе самого. Далі я трохи обмежив його надмірні витрати одеколону, а до всього того був такий Жорстокий, що дозволив йому користуватися лиш десятком моїх батистових хусточок. Цей останній захід особливо обурив Дольфа, і мені довелося зробити йому лагідну батьківську вимову.

— О Сен-Клер! Коли вже ти навчишся поводитись із прислугою? Твоя поблажливість просто огидна! — мовила Марі.