Хатина дядька Тома

— А яка, зрештою, шкода з того, що цей бідолаха хоче бути схожий на свого хазяїна? Коли вже я виховав його так, що для нього нема нічого милішого, ніж одеколон та батистові хусточки, то нехай собі тішиться.

— А чому ви не виховали його краще? — різко й вимогливо запитала міс Офелія.

— Забагато клопоту. Лінощі, сестрице, лінощі — ось що занапащає людські душі. Коли б не лінощі, я й сам був би справжній ангел.

І, сівши за піаніно, Сен-Клер заграв якусь веселеньку мелодію.

Що ж до Тома, то йому тепер, як кажуть, нарікати на життя не доводилось. Маленька Єва, щиро прихилившись до нього душею — тут була й неусвідомлена вдячність, і добра ласка її благородної натури, — попросила батька приставити Тома до неї за доглядача у всіх її прогулянках та виїздах верхи. І Томові було звелено облишати всі інші справи й супроводити панночку Єву щоразу, як він буде їй потрібен. Певне, читач і сам розуміє, що цей наказ аж ніяк не був йому неприємний. Тепер він завжди ходив добре вдягнений, бо Сен-Клер дуже дбав про зовнішній вигляд прислуги. Робота в стайні тільки називалася роботою, бо насправді Том мав лише назирати за своїм помічником х давати йому настанови. Марі Сен-Клер рішуче зажадала, щоб від нього не тхнуло кіньми, коли він підходить до неї, і щоб його взагалі не приставляли до брудної роботи, бо, мовляв, її нерви не витримують неприємних запахів і найменшого такого випадку буде досить, щоб навіки покласти край її земним стражданням. Отож Том і красувався в ретельно вичищеному сукняному костюмі, незаймано-білому комірці та рукавичках, гладенькому касторовому капелюсі й лискучих чоботах. Усе це надавало його добродушному чорному обличчю вельми поважного вигляду.

До того ж він жив тепер у прегарній місцині, а люди його раси до цього далеко не байдужі. І він собі тихо милувався пташками, квітами, фонтанами, світлом і красою двору, шовковими завісами, картинами, дзеркалами, статуетками, позолотою в просторих покоях, і дім той здавався йому справжнім палацом Аладіна¹.

1 Аладін — герой однієї з арабських казок «Тисячі і однієї ночі», що з допомогою чарівної лампи здобув величезне багатство.

Одного недільного ранку Марі Сен-Клер, пишно убрана, стояла на веранді, застібаючи на своїй тендітній руці діамантову браслетку. Отак, в усій красі, — в діамантах, шовках і мереживах, — вона вирушала до модної в місті церкви, щоб показати своє благочестя. Марі віддавна взяла собі за звичай бути по неділях дуже побожною. Вона стояла на веранді, така струнка, така елегантна й граціозна, і мереживний шарф повивав її легеньким серпанком. Чарівна на вигляд, вона і в душі почувала себе доброю та милою. Міс Офелія, що стояла поруч, являла собою її цілковиту протилежність. не тому, що не мала такої пишної шовкової сукні й такої гарної хусточки. Пряма, кощава й негнучка, вона, на відміну від своєї граціозної родички, немовби уособлювала зовсім іншу людську натуру.

— А де Єва? — запитала Марі.

— Вона спинилася на сходах сказати щось няні. Про що ж балакають на сходах Єва і няня? Послухай сам, читачу, бо Марі їх не чує.

— Люба няню, я знаю, що в тебе дуже болить голова.

— Щоб ви були здорові, панночко Єво! А голова в мене останнім часом завжди болить. То нема чого вам про те турбуватись.

— Я рада, що ти теж ідеш прогулятися. Знаєш що, няню, — і дівчинка обняла її за шию, — візьми-но мій флакончик з нюхальною сіллю.

— Та що ви! Це ж така гарна золота штучка, ще й з діамантами! Ні, панночко, не можна, ніяк не можна.

— Чому не можна? Тобі він потрібен, а мені ні. Коли в мами болить голова, вона завжди нюхає сіль, і їй стає легше. Ні, ти повинна його взяти, зроби мені приємність.

— І що вона каже, рибонька моя! — мовила няня. Єва швидко засунула флакончик їй у пазуху, поцілувала її і побігла вниз до матері.

— Чого ти там затрималась?

— Я спинилася тільки на хвилинку віддати няні свій флакончик з нюхальною сіллю.

— Єво! — мовила Марі, гнівно тупнувши ногою. — Віддати няні свій золотий флакончик! Коли вже я навчу тебе гідно поводитись? Ану зараз же йди мені й забери його назад!

Похнюпивши голову, дівчинка знехотя повернулась іти.

— Слухай, Марі, дала б ти дитині спокій, — сказав Сен-Клер. — Нехай собі робить що хоче.

— Сен-Клер, як же вона житиме на світі? — вигукнула Марі.

— Якось проживе, — відказав Сен-Клер. — Гадаю, краще, ніж ми з тобою.

— Тату, не треба, — мовила Єва, легенько торкаючись його ліктя. — Мамі це неприємно.

— А ви, брате, їдете з нами до церкви? — зненацька спитала міс Офелія, обертаючись до Сен-Клера.

— Ні, дякую.

— Я так хочу, щоб Сен-Клер показувався в церкві, —обізвалась Марі, — але в ньому нема ані крихти благочестя. Це просто неподобно…

Дорогою Марі повчала дочку:

— Ти повинна зрозуміти, Єванжеліно, що бути доброю до слуг можна й треба. Але ніяк не годиться ставитись до них так, мов до родичів або людей одного з нами кола. От якби няня захворіла, хіба ти поклала б її на своє ліжко?

— Ну звісно, мамо, що поклала б, — відказала Єва. — Адже так мені було б зручніше її доглядати, та й, знаєш, моє ліжко краще, ніж її.