Хатина дядька Тома

Джордж вистрілив, і куля влучила Томові в бік. Та, навіть і поранений, він не відступив, а, заревівши, мов. оскаженілій бугай, перескочив через провалля.

—,Е ні, друже, — мовив Файнес, раптом виступаючи наперед і штовхаючи Тома своїми довгими ручиськами. — Ти тут нікому не потрібен.

І Том загримотів у провалля. Він пролетів усі ті тридцять футів, чіпляючись за дерева, кущі, пеньки й каміння, аж доки, геть побитий, із стогоном гепнувся додолу. Він, напевне, убився б на смерть, якби не зачепився одежею за віти великого дерева, що трохи послабило падіння. І все ж удар був досить сильний і навряд чи приємний для Тома.

— Ой лишенько! Та це ж сущі дияволи! — вигукнув Меркс, перший пускаючись бігти зі скелі — куди завзятіше, ніж піднімався.

Уся ватага хутко посунула за ним. Найгучніше тупотів і сапав гладкий поліцай.

— Ось що, панове, — мовив Меркс, — ви зараз обійдіть скелі й підберіть Тома, а я тим часом скочу наконя та гайну по підмогу. « не зважаючи на тюкання й посміх своїх помічників, Меркс дав тягу і невдовзі уже гнав чвалом ген удалині.

— Ну чи бачив хто такого паскудного гада? — мовив один з переслідувачів. — Притаскав нас сюди в своїй справі, а тепер накивав п’ятами й покинув ні з чим!

— Одначе треба йти забрати того другого, — обізвався ще один. — Хоч як на мене, нехай йому біс, живий він там чи мертвий.

Ідучи на Томів голос, вони почали продиратися між корчів, завалів каміння та чагарів, аж поки відшукали того героя, що лежав, несамовито стогнучи й лаючись.

— Та ти ж і репетуєш, Томе! — сказав один. — Дуже забився?

— Не знаю. Підведіть мене, чи вам руки поодбирало? — нехай йому сто чортів, тому клятому квакерові! Коли б не він, я б сам скинув декого сюди вниз. Отоді б я на них подивився!

На превелику силу, поваленому героєві допомогли звестися на ноги і, підтримуючи з обох боків, повели його до коней.

— От якби ви одвезли мене назад до того заїзду!.. Дайте хто хустку абощо та затуліть отут, щоб спинити цю кляту кровотечу!

Джордж визирнув з-за скель і побачив, як вони силкуються підняти здоровенного Тома на сідло. Та після двох чи трьох невдалих спроб він заточився і важко гепнувся на землю.

— Тільки б він не помер! — мовила Еліза, що разом з усіма дивилася на ту сцену.

— А чому б ні? — озвався Файнес. — Було б йому по заслузі… Е, та вони, мабуть, хочуть його покинути! — додав він.

Так воно й було. Трохи повагавшись і про щось порадившись між собою, вся ватага посідала на коней і гайнула геть.

Коли вершники зникли з очей, Файнес і собі заворушився.

— Тепер нам треба спуститися звідси й піти пішаки, — мовив він. — Я сказав Майклові їхати вперед, узяти підмогу й вернутися сюди фургоном. То ми трохи пройдемо дорогою, а там і він над’їде. От якби тільки швидше! Поки ще рано, на дорозі буде мало перехожих, а до селища нам лишилося всього зо дві милі. Коли б не така погана дорога, їм би нізащо нас не догнати.

Повернувшись до огорожі, вони побачили вдалині на дорозі свій фургон, що їхав назад у супроводі кількох вершників.

— Онде вони — Майкл, Стефен і Амарая! — радісно вигукнув Файнес, — Ну, тепер нам нема чого боятися, ми вже однаково що в безпеці.

— Тоді постривайте, — сказала Еліза, — й допоможіть цьому невдасі. Він так страшно стогне!

— Давайте піднімемо його і покладем у фургон, — підтримав її Джордж.

— І повеземо лікувати до квакерів! — докинув Файнес. — Оце-то чудасія! А втім, про мене хай і так. Ану дайте я на нього гляну!

І Файнес, що за свого лісового мисливського життя набув деяких необхідних навичок у хірургії, став на коліна біля пораненого й узявся ретельно його оглядати.

— Меркс… — кволим голосом обізвався Том. — Це ви, Мерксе?

— Та ні, друже, начебто не він, — сказав Файнес. — Твій Меркс більше дбає за свою шкуру, аніж за тебе. Його вже тут і сліду нема.

— Мабуть, оце мені й капут, — мовив Том. — Ач клятий собака, покинув мене здихати самого! Моя бідна стара мати завжди казала, що отакий і буде мій кінець.

— Ой-ой! Ви чуєте, що каже цей бідолаха? Він теж має матусю! — подала голос стара негритянка. — Чи ж можна не пожаліти його!

— Тихо, тихо, друже, не шарпайся і не рикай, — сказав Файнес до Тома, що сіпався від болю й відштовхував його руку. — Якщо я не опиню кровотечі, тобі таки буде капут.

І він заходився лаштувати нехитру перев’язку із своєї хусточки та інших речей, що знайшлися у його супутників.

— Це ти скинув мене туди, — ледве видушив із себе Том.

— Ну звісно. А то б ти сам поскидав нас униз, ось воно як, — відказав Файнес, нахилившись, щоб перев’язати йому рану. — Лежи, лежи, мені треба закріпити пов’язку. Ми не маємо на тебе зла й не зробимо тобі нічого лихого. Ось зараз відвезем тебе в один дім, і там тебе доглядатимуть не гірше, ніж у рідної мами.

Том застогнав і склепив очі. У таких людей, як він, мужність і сила — речі несталі, що часто спливають разом з кров’ю. Отож і цей велет мав тепер досить жалюгідний та безпорадний вигляд.