Хатина дядька Тома

Тим часом над’їхала підмога. З фургона повиймали дошки, наниз намостили згорнуті буйволячі попони, і четверо чоловіків на превелику силу втягли туди важенного Тома. Поки його піднімали, він зовсім зомлів. Жаліслива стара негритянка сіла просто на дошки й поклала його голову собі на коліна. Еліза, Джордж і Джім примостилися хто де міг, і фургон рушив уперед.

— Що ви скажете про його рану? — запитав Джордж, що сидів спереду, поруч із Фанесом.

— Йому пробило тільки м’якуш, хоч і досить глибоко. Одначе всі оті переверти, коли він летів зі скелі, не дуже-то пішли йому на користь. Надто багато крові з нього витекло, от він і охляв. Та все воно минеться і, може, хоч дечого його навчить.

— Я радий це чути, — сказав Джордж. — Мене б завжди гнітила думка, що я заподіяв йому смерть, хай навіть і справедливо.

— Еге ж, — підтакнув Файнес, — убивство — то страшна річ, хоч про кого б ішлося — про людину чи тварину. Свого часу я був неабиякий мисливець, то, скажу тобі, не раз бачив, як дивиться перед смертю підстрелений олень. Так він на тебе дивиться, аж сам собі гидкий стаєш, що ти його вбив. А людину вбити ще страшніше…

— То що ж нам робити з цим бідолахою? — спитав Джордж.

— Та оце ж завезем його до Амараї. Там у них є стара бабуся, її звуть Доркас, вона така доглядальниця, що просто чудо. її хлібом не годуй, тільки дай виглядіти якогось хворого. Отож ми й доручимо його їй тижнів на два.

Десь за годину стомлені подорожні під’їхали до чепурного фермерського будинку, де на них уже чекав ситий сніданок. Тома Локера дбайливо уклали в чисту м’яку постіль, в якій йому навряд чи траплялося колись лежати. Його рану старанно перев’язали, і він лежав собі, мов зморена дитина, мляво глипаючи очима на білі завіски на вікнах та постаті людей, що нечутно рухались навколо нього.

Тут ми й залишимо на деякий час наших подорожніх і повернемося до інших дійових осіб.

Розділ XVIII Враження та висновки міс Офеліі

Сен-Клер, людина легкої та безтурботної вдачі, ставився до грошей дуже недбало. До останнього часу майже всі заготівлі й покупки для дому робив Адольф, що був такий самий легковажний і химерний, як і його пан, отож вони обидва неначе змагалися між собою в марнотратстві. Том, що за багато літ звик дбати про господареве майно, ніби про своє власне, не міг погамувати тривоги, дивлячись на всі ті величезні збитки, і іноді, хоча й натяками як то здебільшого роблять люди його становища, все ж таки виказував свої погляди.

Спершу Сен-Клер лише вряди-годи доручав йому якісь справи, та поступово, вражений його здоровим глуздом і неабияким діловим хистом, звірявся на нього дедалі більше, аж доки Том перебрав на себе всі грошові справи родини.

— Ніні, Адольфе, — сказав Сен-Клер, коли, одного дня Адольф обурився проти того, що влада вислизає в нього з рук, — Тома ти не чіпай. Ти знаєш тільки свої забаганки, а Том розуміється на цінах і вміє лічити гроші. А якщо їх ніхто не лічитиме, вони гляди, так усі й підуть за вітром.

Здобувши необмежену довіру в безтурботного господаря, що давав йому великі банкноти не дивлячись і клав решту в кишеню не лічачи, Том мав безліч нагод схитрувати собі на користь, і тільки непохитна чесність уберігала його від спокуси. Така вже була його вдача: сама та довіра немовби накладала на нього обов’язок платити господареві скрупульозною сумлінністю.

Зовсім не такий був Адольф. Нерозважливий та себелюбний, не маючи над собою твердої руки господаря, він давно вже перестав розрізняти, що належить йому, а що — господареві, і це часом непокоїло навіть Сен-Клера. Здоровий глузд підказував йому, що таке потурання слугам до добра не призведе. Він повсякчас відчував докори сумління, проте не досить сильні, щоб змусити його рішуче перемінити свої звичаї, та й самі ті докори зрештою оберталися новими вільнощами для слуг. Він легко попускав своїм неграм найтяжчі провини, бо завжди переконував себе, що коли б він сам ставився до них як належить, то вони б до такого не дійшли.

Та чи здатен хтось змалювати всі ті злигодні, що спіткали нашу приятельку міс Офелію, коли вона взялася порядкувати в цьому домі?

Першого ж ранку свого господарювання міс Офелія вже о четвертій була на ногах і, прибравши у себе в кімнаті (відколи приїхала, вона завжди робила це сама, на превеликий подив покоївки), приготувалася до рішучого нападу на шафи та комори, ключі від яких були тепер у її руках.

Комора, білизняна шафа, буфет, кухня, льох — усе було піддано того дня найдоскіпливішому оглядові. З темряви витягнено на світ стільки всіляких потаємних речей, що кухонні й хатні підпанки неабияк наполохались і збуджено зашепотілися, пересуджуючи отих-от північних паній.

Стара Діна, головна куховарка і самоправна володарка в кухонному господарстві аж кипіла гнівом проти цього відвертого зазіхання на її привілеї. Мабуть, жоден феодал за часів Великої хартії не чинив такого запеклого опору втручанню корони в його справи.