Додо стояв і дивився їм услід. Один дав йому грошей, а друга — те, чого він потребував куди більше, — щире та добре слово. Минуло лише кілька місяців, віл коли Додо забрали від матері. Господар купив його на невільницькому ринку, вподобавши за гоже обличчя, що добре пасувало до гарного коника. І ось тепер молодий панич саме приборкував хлопця.
Брати Сен-Клери бачили всю ту сцену з другого кін ця саду. Обличчя Огюстена спалахнуло, але він стримався і тільки зауважив насмішкувато й безтурботно, як звичайно:
— Оце, мабуть, і є те, що зветься республіканським вихованням, так, Олфреде?
— Анрік — справжнє бісеня, коли скипить, — недбало відказав Олфред.
— Певно, ти вважаєш, що це для нього добра наука? — сухо запитав Огюстен.
— Хоч як би я вважав, а з ним однаково нічого це вдієш, Анрік — це просто буревій якийсь. Ми з дружиною давно вже втратили надію його приборкати. Але Додо теж добрячий неслух, і повара йому ніколи не завадить.
— До того ж це навчить Анріка першої республіканської заповіді: «Всі люди народжуються вільними й рівними»1
.— Пхе! — мовив Олфред. — Пустопорожні французькі словеса! Смішно й згадувати про них у наші дні.
— От і я так думаю, — значливо докинув Сен-Клер.
— Адже ми чудово знаємо, — сказав Олфред, — що насправді далеко не всі люди народжуються вільними й рівними. Справа стоїть інакше. Як на мене, то добра половина отих республіканських теревенів — просто казна-що. Рівні права можуть мати освічені, розумні й заможні люди, але аж ніяк не чернь.
— А ти спробуй довести це самій черні — заперечив Огюстен. — Колись вона вже повернула на своє у Франції.
— Тим-то й треба держати її в покорі, твердо й несхибно, ось як я, — відказав Олфред і з силою тупнув ногою, немовби прибиваючи когось додолу.
— Та коли вже вона повстане, спинити її неможливо, — сказав Огюстен. — Як-от, приміром, у Сан-Домінго2
.1 Слова з «Декларації прав людини та громадянина», проголошеної французькою революцією року.
2 Йдеться про повстання чорних рабів, що спалахнуло року у французькій колонії Сан-Домінго на острові Гаїті і призвело до повалення влади та проголошення незалежної республіки.
— Ет! — мовив Олфред. — У нас такого не буде, ми про це подбаємо. Треба тільки покласти край отим балачкам про освіту й виховання, що поширились останнім часом. Нижчим верствам освіта ні до чого.
— Пізно схаменулися, — відказав Огюстен. — Освіту вони однаково матимуть, але яку — ось у чім річ. Наш устрій виховує в них лише варварство та жорстокість. Ми зневажаємо всі людські почуття й робимо з них грубих звірів. І коли вони візьмуть гору, добра нам від них не буде.
— Вони ніколи не візьмуть гору! — заперечив Олфред.
— Так-так, — мовив Сен-Клер, — наддайте пари, замкніть випускний клапан і сядьте на нього зверху. Побачимо, куди вас позакидає.
— Гаразд, — відказав Олфред, — побачимо. Поки казан міцний і машина робить справно, я не боюся сидіти й на клапані.
— Французькі дворяни міркували так само, та й теІ пер дехто в світі так міркує. Дивіться тільки, щоб одного дня ваші казани не повибухали івивсі не зустрілися десь у повітрі.
— Час покаже! — зі сміхом відгукнувся Олфред. Та, мабуть, годі про це, Огюстене. Ми з тобою вже сотні разів повертаємось до цієї розмови, та все не дійдемо згоди. Чи не пограти нам краще в триктрак?1
1 Триктрак — старовинна французька гра, різновид шашок.
Брати піднялися на веранду, сіли до легкого бамбукового столика і незабаром цілковито поринули в гру. Вони не бачили нічого довкола, поки не зачули неподалік кінське тупотіння.
— Діти їдуть, — сказав Огюстен, підводячись. — Поглянь, Олфе! Чи ти бачив коли щось прекрасніше?
І справді, то була прекрасна картина. Анрік, ясночолий, з чорними, як шовк, кучерями та розпашілим обличчям, весело сміявся, нахилившись до своєї чарівної! сестрички. Єва була убрана в голубий костюмчик для верхової їзди та капелюшок такого самого кольору. Після прогулянки на щічках у неї паленіли рум’янці, ще дужче відтіняючи навдивовижу ніжну, аж прозору шкіру та золотаві коси.
— О небо! Яка вона довершена красуня! — вигукнув Олфред. — Згадаєш моє слово, Огюстене, ще не одне серце буде краятись через неї!
— А буде, твоя правда… І я так цього боюся! — відказав Сен-Клер з несподіваною гіркотою в голосі.
Він квапливо зійшов з веранди, щоб зсадити Єву з коня.
— Єво, ластівко моя! Ти не дуже стомилася? — запитав він, стискаючи її в обіймах.
Ні, тату, — відказала дівчинка.
Та її тяжкий, уривчастий віддих стривожив батька.
— Навіщо ти так гналася, люба? Ти ж знаєш, це тобі шкодить.
Мені було так хороше, тату, що я про все забула. Сен-Клер на руках відніс її до вітальні й поклав на канапу.
— Анріку, ти повинен оберігати Єву, — сказав він. — їй не можна так швидко їздити.
— Я піклуватимусь про неї, — відповів Анрік, сідаючи біля канапи й беручи Єву за руку.
Трохи згодом Єві полегшало. її батько й дядечко повернулися до своєї гри, і діти лишилися вдвох.