Хатина дядька Тома

І «всі в цьому домі» несамохіть бажали їй того самого, бо Марі, хизуючись перед слугами своїм новим нещастям, зробила з нього привід до незчисленних нападок на всіх і кожного. Хто б що сказав, зробив чи не зробив, як це враз оберталося на зайвий доказ того, що її оточують бездушні, нечутливі людці, яким байдуже до її страждань.

Бідолашна Єва іноді чула ті нарікання і мало очі не виплакала з жалю до матері, що так побивалася через неї.

Десь тижнів через два Єва почула себе куди краще. То був один з тих оманливих відступів невблаганної хвороби, що часто вселяють надію в жагучі серця, навіть коли смерть уже на порозі. Євину легку ходу знову було чути в саду й на веранді, вона знову бавилась та сміялася, і зраділий батько запевняв, що скоро вона зовсім одужає. Тільки міс Офелія та лікар не тішилися цим примарним полегшенням. Не помилялось і ще одне серце — сердечко самої Єви…

Та хоч дівчинка й була виплекана з глибокою ніжністю і перед нею розгорталося прекрасне життя з усіма принадами, що їх можуть дати любов та добробут, вона не боялася смерті й не жаліла себе. її сердечко боліло тільки за тих, кого вона залишала, а найдужче — за батька. Єва ніколи не замислювалася над такими речами, проте підсвідомо відчувала, що займає в його серці куди більше місця, ніж будь-хто інший. Матір вона теж любила, бо взагалі була ніжна й чутлива, і всі оті прояви материного себелюбства, які їй траплялося бачити, смутили й бентежили її — адже, як і кожна дитина, вона беззастережно вірила, що мати не може чинити зла. І хоч деяких речей Єві було просто не збагнути, вона завжди заспокоювала себе думкою, що, зрештою, це її мама і що вона теж її щиро любить.

Жаліла вона й добрих, відданих слуг, для яких була наче ясний сонячний промінь. Діти звичайно не схильні узагальнювати, однак Єва напрочуд рано дозріла розумово, і всі згубні вади рабовласницького устрою, які вона бачила навколо, одна по одній глибоко западали в її чутливу душу. її поривали невиразні бажання зробити якесь добро своїм слугам, врятувати і обдарувати ласкою не тільки їх, а й усіх людей їхнього стану, та, на жаль, вона була надто мала й немічна, щоб ш здійснити ті поривання.

— Знаєш, дядечку Томе, — сказала вона якось, зводячи очі від книжки, що її читала вголос своєму другові, — а я розумію, як ото хочеться вмерти заради когось іншого.

— Чому, панночко Єво?

— Бо я й сама таке відчуваю.

— Про що це ви, панночко Єво? Щось я не збагну.

— Я не можу пояснити… Та пам’ятаєш, коли ми їхали на пароплаві і я побачила отих нещасних… кого розлучили з матір’ю, кого з чоловіком, кого з малими діточками… і ще коли я почула про сердешну Прю — який то був жах, правду ж? — та й ще багато разів я відчувала, що радо вмерла б сама, якби моя смерть визволила їх від усього того лиха. Кажу тобі, Томе, я хотіла б умерти заради них, якби було можна, — палко промовила Єва, поклавши свою тендітну ручку на Томову руку.

Том позирнув на дівчинку з побожним трепетом і, коли вона, зачувши поклик батька, швиденько гайнула додому, ще довго дивився їй услід, раз у раз витираючи очі.

Єва легко збігла на веранду, де чекав її батько. Убрана в біле платтячко, золотокоса, з розпашілим личком та неприродно блискучими від гарячки очима, вона вся світилася у промінні призахідного сонця.

Сен-Клер покликав дочку, щоб показати їй статуетку, яку він купив для неї в місті. Та вигляд дівчинки так болісно вразив його, що він умить забув про свій намір і рвучко пригорнув її до себе.

— Єво, ластівко, тобі останніми днями полегшало, правда ж?

— Тату, — несподівано твердо промовила Єва, — я давно вже хотіла дещо тобі сказати. То давай скажу тепер, поки ще не знесиліла.

Сен-Клера неначе морозом обсипало. Єва сіла батькові на коліна, прихилилася голівкою до його грудей і сказала:

— Тепер уже з цим нема чого критися, тату. Настає мені година піти від вас. Я піду й ніколи більше не повернуся! — І горло їй здавило ридання.

— Та ну ж бо, моя люба донечко! — мовив Сен-Клер. Його бив дрож, але він силкувався говорити весело. — Ти просто знервована й трохи підупала духом. Не треба вдаватися в такі чорні думи. Ось поглянь, яку я тобі купив статуетку!

— Ні, тату, — сказала Єва, лагідно відсуваючи дарунок, — не обманюй себе! Мені анітрохи не краще, я це знаю напевне. І я скоро піду. Я не знервована і духом не підупала. Якби не жаль було тебе, тату, і всіх моїх друзів, я почувала б себе тільки щасливою. Я сама хочу піти… так хочу!..

— Що ж тобі, ластівко, тут не до серця? Хіба не робиться для тебе все, що можна, аби лиш ти була щаслива?

— І все ж я хочу піти… А жити хотіла б хіба що задля своїх друзів. Багато чого смутить мені серце, здається жахливим. Отож краще мені піти… Але я не хочу залишати тебе… Мені несила навіть про це подумати!

— Що ж тебе смутить і жахає, доню?

— Та всі оті речі, що день у день діються довкола. Мені жаль наших бідних слуг. Вони так люблять мене, такі до мене добрі! Як мені хочеться, тату, щоб усі вони були вільні!

— Єво, донечко, невже ти вважаєш, що їм погано в нас живеться?