Хіба ревуть воли, як ясла повні

Галя побачила, що ускочила з Чіпкою, як риба у невід - і… заплуталась… Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися… Шурхнула, як пліточка, у першу дірку - і вискочила на чисту воду… а Чіпка зостався у неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він того уже ні чув, ні бачив. Він тепер знай співає про неправду людську; кляне земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли усі небагаті люди; бідує з кріпаками, будить у них жаль, що вони одурені, що їм одвели нікуди невгодні землі; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними - і часом, заливши очі, викрикує, що час би й покарати… А прийде додому - і п'яними руками пригортає до п'яного серця свою Галю, не примічаючи палких сліз на її очах та смутку на змарнілому личку…

Настали часи інші, завелись порядки другі у Чіпчи-ній хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п'яної, несамовитих реготів, співів… Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала Їх на старість - допомагала зятеві у його затіях. Оце у суботу, під неділю, або у свято завернуть до Чіпки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва усяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб'ється, сидить мовчки, дивиться, як її чоловік гуляє, слухає, що верзуть його товариші. А Мотря - аж на піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого…

Чіпка сидить з товариством за столом; чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співи та рего-пі окривають усю хату, вириваються крізь вікна надвір… Іноді зачне хто баляси точити, про свої походеньки розказувати. Явдоха слухає, сміється, радіє; Галя - сумує; Мотря-спльовує на печі мовчки… "Хоч би смерть швидше прийшла,- думає вона,- щоб ні чути, ні бачити такого!.."

Найбільше Лушня розказував. Як.музика тільки поведе смичком по струнах - і заговорять вони то зично-радісно, то журливо-плакучо,- так він своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно - усі за животи беруться та регочуться; почне друге - жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози… Частіше всього він любив згадувати про своє молоде життя, про свою матір. Оце й зачне було:

- Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало, посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба,- та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила - зараз бити… А дубець у руках червоний та гнучйий, аж свистить… Я вже, бувало, і сим, і тим боком… углядить - так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п'явка, кругом обів'є руку… Я закричу не своїм голосом та до неї: і "мамочко", і "голубочко"! "не буду… не буду!.." Обнімаю її… однією рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона -немає шматка… Тоді й пожалує і їсти дасть… А так - за цілий день і не їстимеш…

- Була колись і цьому правда! - журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.

- От хай мене хрест поб'є, коли неправда! - Та потім і каже: "Ти не думай, сину, що я тебе по дурному б'ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш… Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить… А у пана - вишукай, а вкрадь!.." _- Бо пан з людей надрав,- уверне Чіпка…- У пава своє одбери…

_ Еге ж… Пан усе набрав з людей, пан і людей брав… От мою матір - адже взяв! Та, спасибі йому, й мене на світ пустив…

І почне було розказувати, як його матір привели у двір, У горниці до пана, як вона усього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, "Тимошка - добрий молодець…"

- Пан радий - мені радий і матері радий… держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати; закутає у теплі одіяла; схилиться наді мною і довго-довго дивиться, а потім - ще довше цілує… Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже-прогнали з школи… Як угледів це: "вон! вон з двору! щоб і духу не чутно було!" Пішла між ними гризня та лайка щоденна; мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича… Увірвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас і поселено. Ото як перевели нас,- трохи угамувалось у горницях… Нічого! Живемо ми собі удвох з матір'ю; до нас частенько й старий пан забігає: матір жалує, мені гостинці носить..-. Коли це, кажуть, панич жениться. І оженився. Узяв собі дочку вашого - чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу у рот заглядав, з язиком здоровкався… Як ото одружився, так і похмарило одразу всім. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на стайні!.. Та й старому панові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидати лишню… Бувало, устане вранці, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима.