Хіба ревуть воли, як ясла повні

А Якимові наказано: як тільки забачить, що пан повернув за кузню,- щоб зараз біг і казав їй… То він було до Якима: "Якиме! голубе мій! Я вже тобі стару жилетку віддам - тільки мовчи, не кажи!" Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усім орудував, і самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалібно просить… "Ідіть, каже, тільки не баріться, бо вже швид-,ко молоді повстають…" Він тоді підтюпцем до нас:

"А де мати?" - питає мене. "На вгороді",- або де там, одкажу. "Піди лиш, поклич". Та й ткне мені копієчку у руку. Я, бувало, на одній нозі поскачу. Прийде мати; сяде він проти неї, дивиться, згадає давнє - та й заплаче, жаліючись на сина та на невістку. "Благородне, кажуть, званіє порочу… Дурні! Яке там у біса званіє, коли мені жити недобре, коли мені нема ні в чому волі?.. Спершу,- каже,- я хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести і на волю випустити за твою службу… А тепер - не можна… невільно мені в тому… ні в чому немає мені во.-лі…" Та схилиться на стіл головою та й заплаче. Ма-• ти дивиться на його та й собі плаче… А я, бувало,-; прищурюсь собі у куточку та нищечком і думаю: чо- -го вони плачуть обоє? Оже недовго пан щось і пожив після того… Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тиждень тужила, як божевільна, не своїм голосом, а мене била щось з місяць - хто його знає й за віщо… Швидко нас знову у кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею… А в кухнях - нужда… голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця, було, украде - мені дасть, пупок або печінку з печеної вутки… Піймали її якось раз на крадіжці, розтягли та й одідрали, як кішку,- насилу встала… Оже не покаялась, не покинула свого ремесла… почала ще ото й мене вчити… І, спасибі їй, таки вивчила!

Слухає Явдоха такі речі та підхвалює "доброго молодця", що не забув науки. Галя сидить сумна-зажу-рена: жалко їй старого пана, жаль Лушневої матері, страшно такої неволі… А Мотря на печі журиться, що її син з таким товариством гуляє; вона стиха шепче:

"Господи! і вродиться ж така дитина на світ… отаке на матір сплести?! Сказано: не має бога в животі… ірод!" А Лушня за те, що добре уміє язиком молоти, частує товариство, примовляючи: "Щоб пани здорові були, щоб нам худібки придбали!"

- А самі сконали! - кінчає Пацюк.

Іноді бував на тих сходинах і Грицько. Та не по душі йому були такі гульбища, а надто ті гострі колючки, які часто й густо заганяв йому у серце Лушня або хто другий з товариства.

- А що, Грицьку, чи пшениця вродила? - почне, бувало, здалека Лушня, натякаючи на завсідні жалощі Грицькові.

Грицько мовчить, мов не до його річ'.

_ Шкода! - од мовляє замість Грицька Пацюк:.- тепер настали такі літа, що пшениця не родить…

- Чому не родить? - огризнеться Грицько.- У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має на чому родити… Хіба в роті посієш?

- Ні, Грицьку,- знову Лушня: - тепер і земля така стала, що й на землі не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бісова, глуха й німа: не чує й не роде!

- То й приходиться людям на неї жалітись,- піддержує Пацюк.- А кому ти на землю пожалієшся?.. "Хіба іноді побачиш багатого товариша або кума, пожалієшся йому - чи не зглянеться, бува?..

- А знаєш, Грицьку,- вмішається одутлий Матня: - чого в тебе земля не родить? Не того, що сплодилася,- ні! То тебе бог карає… Було б тобі дурно тоді не брати Чіпчиного жита…

Грицько сидить - як на вугіллях тліє. Він би й огризнувся, та боявся бучу збити та ще з такими гуль-тяями. Та правда, таки й Чіпка забивав усіх, не давав Грицька у образу. Так миналися ті уїдливі жарти, аж поки Чіпка під товариську гульню не подарував Грицьк"ві сто рублів грошей - на хрещеника.

- Тепер, Грицьку, знаєш, що тобі зосталось робити? - каже Лушня.

- А що? - питає радий Грицько.

- Тепер тобі годі й хліба робити,- однак земля не родить,- та все коло Христі ворожити: хай щомісяця дитину плодить! Чіпка - добрий чоловік: за кожним кумуватиме…

- Батькові своєму лисому розкажи! - приснув Грицько.

- А, їй-богу, угадав ти, Грицьку, що лисий… Я б йому сам з великою радістю сказав так, та шкода, що вмер! Тільки що ж з того, що я б йому сказав? Коли він мені нічого не кинув - одинцеві… А що б то було, якби моя мати щомісяця по такому родила, як я?! - Поїли б одно одного… поки не подавилися,- лютує Грицько.

- Що, може, й їли б один 'дного,- то й то, може, правда… тільки б не їли чужого хліба та грошей!

- Так що ж? Я прохав у Чіпки, чи що? - кричить, розпалившись, Грицько.- У ногах лазив?.. Його добра воля була, а тобі - зась! Не твоє діло, он то що!

- Та й я не мішаюся, господь з тобою. Я тільки раю… А не хочещ - хай твоя Христя ніколи ні одного не зроде… Мені що? Я тільки кажу: якби частіше, то корисніше б було!

- Ні, Чіпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати,- жаліється Грицько, як Чіпка увійшов з комірчини, де брав горілку, у хату.

- Як саме? - розпитує Чіпка.