Читаем Хіба ревуть воли, як ясла повні полностью

Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато тоді народу померзло - забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом - там богу й душу оддали. Повесні уже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.

На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло,- було б і одрадно, коли б не ту-ма якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки - тихі, сумні, мовчазні,- тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чутно, як прядка гуде та наводить якийсь сум, викликає сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання; увірветься нитка й затихне на якийсь час гуркання прядки, поки її налагодить Галя, або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і розбуркає тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум, і німоту,- та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже - душно йому; встане - холодно. Слухає іноді, що розказує мати з свого молодого віку, і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці… "Щасливий я був тоді!" - думав він і не знає, де тепер себе діти.

Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся у хату;- позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи у вікна кім'ями снігу - мов хто добивався у хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригиналися до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову угору, мовчки дивився у стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужелив-ся, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили - і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то - немов воно замикало уста їм - ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні - глухі й німі…

Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї,- та мерщій надвір. Засов клацнув; почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка увів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі - і Сидір там, були й прості.

- Господи! - ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня.

- Здорові в хату! - обізвався дехто.

- А ти, стара, вже одужала? - питає Матня Метрі.-Оже, їй-богу, час тобі уже умирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш - марно тільки хліб переводиш!

- Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти при-•йшов у чужу хату насміхатись з старої людини? - одказала Мотря.

- Не займай її, Якиме,- обізвався Пацюк: - бач, як вона зуби вискиря… покусає ще!

- Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! - гірко одмовила Мотря.

Гайдамацтво підняло регіт.

Галю разом ухопив за серце жаль, образа; серце в неї затіпалось.

- І воно так слід добрим людям робити?! - приз-ро кинула вона цим питанням у вічі товариству.

Регіт стих; усі похнюпили очі у землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв - і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша була вона у ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога, так вона гордо й призро дожидала ще хоч одного слова… Слова не було. Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить:

- Ходім, пани-браття, у світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш… хай вони собі прядуть.

Як ноги вломили братчики з хати - мерщій перейшли за Чіпкою у світлицю.

Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не всиділа на гребені: встала, побралася на піч лягла - та так і залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: "Підожди ж! підуть твої братчики… це вже не первина… постій же… прокляті, каторжні!" - і лютувала разом на Чіпку й на його товариство.

А в світлиці тим часом обходила рядова, розв'язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу й без того дужій волі; неслися сміхи, реготня; ґвалт окривав хату і несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.

- А що, отамане? - обертається Лушня до Чіпки: - у яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?

- Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, уставив червоний, як після лазні. Матня.

- Ми оце з Петром,- веде далі річ Лушня,- налагодились до Хоменка на хутір…

- Воно туди й небезпечно,- обізвався хтось з гурту: - у його така вармія…

Перейти на страницу:

Похожие книги

В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза