Хіба ревуть воли, як ясла повні

Мотря тихенько вийшла надвір - та трохи не омліла… Перед нею стояла літ десяти дівчинка, у одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана - стояла й трусилася…

- Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідки вирвалась?..- тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.,

- Ой, лишенько… бабусю… Ой… горенько тяжке…- з плачем ледве вимовляла дівчинка.- Я з хутора… розбишаки були… усіх побили… порізали… постріляли… батька… й матір… діда… бабу… дядьків… "дядину… маленького братіка… усіх… усіх… Одна я зосталася… одну мене не знайшли… втекла…

- Як утекла?

- Поїхали… запалили хату й поїхали… Ой… о-ой! бабусю… горенько мені!..- скрикувала дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю,- боялася, щоб та, бу-ва, не втекла…

- Цить… ци-ить, моя дитино! - зацитькувала Мотря.- Я знаю, хто ті розбишаки… Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить… а то як почує - не животіти тоді ні тобі, ні мені…

Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря увела її у хату.

- Ходім у волость… у волость ходімо! - шепче вона, а сама чує, що голова у неї кружиться, очі страшно горять,\ ноги трусяться… от-от упаде! - Ходімо, дочко… поки їде сплять…

- Я змерзла, бабусю… холодно…- шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.

- На хоч мої старі чоботи узуй… Он платок… юпка… швидше!..

Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку - і вийшли удвох тихо з хати.

Червоне зарево ударило їм прямо у вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялась тії пожежі - то горіла їх хата… Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима… а навкруги собаки валували…

Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: усіх побрали, пов'язали. Піднявся крик,ґвалт.

Від крику прокинулась Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини… Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро у землю дивився, як угляділа об'юшену кров'ю дівчинку:

- Так оце та правда?! Оце вона!!! - скрикнула не своїм голосом - і несамовито залилась божевільним сміхом.

Тіло в неї тряслося; очі помутилися - вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася…

Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки - в одну мить обхопила усе село. Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молилися.

- Чула? - як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.

Христя глянула на його та й пополотніла.

- Що там? пожежа?..

- Чіпка людей порізав… усю Хоменкову сім'ю виполонив!

- О-о-о…- якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.

- Уже погнали у город… в тюрму,- каже Грицько.

- А Галя? а мати? - ледве чутно спитала Христа.

- Не знаю… здається, дома…

Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула. її наопашки та чимдуж побігла з хати.

Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула - була вже далеко.

Перегодя трохи вернулася, як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.

- А що? - спитав Грицько.

- Галя…-знову перехрестилася: -повісилась…

- Отуди к лихій годині! - виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.

Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні - мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це та, не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:

- Чого це тато та мама сердиті? - питав стиха хлопчик.

- Не знаю…- одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком.- Ци-ть! мовчи… битимуть!..

Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ, як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі… Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала у Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах реш-тантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.

Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.

Як почули люди, то стали збігатись з усього села - старе й мале, мов на ярмарок.

У той час Грицько вертався з поля з снопами - аж трьома возами, Він - за одним; Христя - за другим; а син - хрещеник Галин - сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту… та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам'ятався, підступив ближче.

- Що це, брате Чіпко? - журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько. у тому запитанні, у його голосі Не було ні докору, ці помсти, а вчувся тяжкий жаль - шкода пропащого брата-Чіпка скоса зиркнув, здвигнув густі брови - та й одвернувся.

Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.