Химерне місто Дрободан

- Вибач, - промовив я, намагаючись сконцентруватися, - сьогодні () не буде. Мене ну-нудить, ну дай пройти, будь ласка.

- Ах ти (²)!

- Ну (²) чи (), тобі видніше, - примирливо промимрив я, з’їжджаючи по стіні додолу.

Вона допомогла мені звестися і, підтримуючи під білі руці, повела додому. Вдома, я відразу ж надбав недоторканості лежачого, а Парабелла сіла поруч, дивлячись на мене із доброзичливістю гієни.

- Ну і чого я з тобою зв’язалася? - заскиглила вона, щойно помітивши в моєму оці іскру свідомості, - Спокою мені немає, ні ласки від тебе, ні слова доброго. Клятий егоїст, ідіот самовпевнений, скотина невдячна, самозакоханий алкоголік…

І в тому ж дусі. Я скривився, мнучи скроні. Ні, от цій жінці некрологи писати ніяк не можна, а то ще зрадіють друзі та знайомі моїй трагічній кончині.

- І цей клятий дозвіл на взаємини закінчується лише через два місяці, - провадила вона виховну роботу, - так уже не можна хоч цей час не труїти мені життя?! І контракт через тебе зривається…

- Оце новина! Не пам’ятаю, щоб мені вдалося відмовити тебе хоча б від одного замовлення.

Вона зиркнула на мене досить дивно, немов оцінюючи нерухоме майно. На статус рухомого в той момент я, правда, і не претендував, та здивуватися ще мав сили. Шкода, що нічого більшого я не міг би втнути навіть за всі роги й копита достатку.

- Ну, хай щастить… - мовила Парабелла, все іще загадково усміхаючись, - Аби тебе трясця взяла!

- Мрійниця… - пробурмотів я, поринаючи у п’яний відруб.

***

Вранці - яка несподіванка! - на мене чекали результати зловживання сильнодійними напоями. Ледь дихаючи, жалібно стогнучи, я поповз до ванної кімнати. Я щиро сподівався пірнути у приємно-тепленьку водичку, проте, той самий Храм Протестантської Етики відзначився і тут. Терморегулятор води був налаштований перевіряти ще й наявність сивушних випарів: тож в результаті вода у діжці була просто крижаною і звідти я вилетів мов нецензурна антитеза на крилах незлого тихого мату на адресу всієї клятущої Системи. А потім, аби закріпити досягнення у галузі псування життєвого настрою, мені місцями пригадалася моя вчорашня пригода з Парабеллою. Здається, поводився я якось некоректно, хоч і не скажу, що в цьому була моя безпосередня провина. Тривога, причин якої я ще не міг осягнути, мов підступний тарган, раз і надовго поселилася в моєму серці, вимагаючи якоїсь діяльності чи хоча б марних потуг до втілення добрих намірів.

Тому, оскільки день був вихідний, я вирушив на пошуки Парабелли, прагнучи вичистити авгієві стайні власної совісті. Вулиця Липневої Розпусти викликала у мене теплі спогади, і я пройшовся нею кілька раз, складаючи монолог каяття смертника, аби не з’являтись перед ясні очі Парабелли непідготовленим. Насправді, я сподівався, що моє розкаяння її не розчулить, і я, переклавши провину на її тендітні плечі, буду залишений у блаженному спокої. Та, як виявилося, у цій риторичній вправі не було потреби. Моя де-юре кохана поставилася до моєї зніченої особи з дивовижною прихильністю, запропонувавши здійснити ритуальну вигулянку центральними вулицями, як-от у старі добрі часи. Я приречено зітхнув і запропонував дівчині руку.

Та вже через півгодини я відчув, що резерви мого розкаяння повністю вичерпалися. Парабеллу все тягнуло в якісь заклади громадського харчування, а мої позичені фінанси не мали нічого гумового в своїй природі, і розтягуватись ніяк не хотіли. Парабелла заробляла за контрактом куди як більше за мене, та ритуал є ритуал - платити мусить чоловік. На щастя, гендерні студії сучасності підняли питання про дискримінацію чоловіків і обмеження їхніх функцій в суспільстві до інструментальних. Та нескоро ще настануть часи звільнення від шовінізму! А поки що ми сиділи у ресторації “Вечірній кілер”, і я підраховував збитки, яких зазнає мій багатостраждальний бюджет. Парабелла споживала делікатес “Лебедина пісня під гострим соусом” та якийсь неймовірний коктейль “Соль Єрі” вартістю під п’ятдесят ютилів, а я насолоджувався холодною отрутою гримучої змії всього за дві безумовні одиниці.

Я страждав, проклинаючи тяжкі й безпідставні випробування долі, аж тут увагу мою привернула сценка за одним із столиків у темному кутку біля акваріума. Мені здалося, що бачу я, нікого іншого, як Ешлі - мою принципово депресивну колегу. Вона - якщо це, звичайно, була вона, оскільки досить-таки дивною була її поведінка і компанія - спілкувалася за філіжанкою кави з екзотичним типом у яскравому вбранні. Ешлі збуджено перехилилася через столик і щось натхненно шепотіла підозрілому суб’єкту, а він, наче роздратований її повідомленням, вряди-годи вставляв скептичне зауваження. Та-ак, цікаво.

- …це була гвинтівка ЇЖ-45 з оптичним прицілом! Бруксе, я до тебе звертаюся!

- Серйозно? Ага. Угу. А-а, Парабелло, ти часом не знаєш, що ото за суб’єкт?

Парабелла швидко зиркнула у вказаному мною напрямку. І подивилася на мене очима жертви державної зради.

- Та… це із посольства Забодянщини, - повідомила вона із, здалося мені, підкресленою байдужістю, - А що?