Химерне місто Дрободан

- Та, слухай, Біллі, мені здається, клієнтури в тебе не поменшає. Адже ж, - я по-змовницьки всміхнувся, - їх приваблює нерегламентоване меню, чи не так?

- Н-ну… Воно й так.

- Так тоді, можливо, постачальники, яким це вигідно - так же ж? - подбають про цей випадок?

- Гм, ти ж бач, який грамотний! Ти даєш мені надію, хлопче!

За що я люблю і поважаю Біллі, так це за те, що він вміє віддячити за доброчинність. Так що мені дісталося кілька безцінних ковтків із особливих запасів бару, що значно поліпшило моє світосприйняття. Лише коли я вже прямував до виходу у Біллі виникло справедливе запитання.

- А, Бруксе, тебе як взагалі пропустили?

- Особистий шарм і чарівливість, - хихотнув я, вистрибуючи за двері.

Тепер я опинився перед дилемою - чи то чи написати щось, з тієї інформації, яка мені вже відома, чи продовжувати розслідування, яке обіцяє вивести на чийсь запашний брудний слід. В моїй свідомості сформувалася палка потреба у мужньому плечі Редактора, який би надав мені мудру інструкцію, тож я, не зволікаючи, рушив до штабу.

Гріфа Реморса на місці не виявилося, зате із сусіднього відділу виплив заспаний і смутний Нінкомпуп. Він розпачливо позіхав і тихо лаявся, калатаючи якусь бурду у склянці.

- Це що? - поцікавився я.

- Отрута гримучої змії, - цілком у своєму стилі повідомив він, - я це п’ю зранку, коли відчуваю надто сильну втіху від існування та тиху любов до ближніх, аби їх усіх страмна халепа втяла.

- Бідолашний мій токсичний колего, поділишся, може, трунком? Мені Редактор потрібен у якості розрадника пригноблених, а його, бач, трохи.

- Нащо тобі начальство, здурів, чи що? У нас конституційна Редактократія, яка передбачає вусебіч розвинене самоврядування.

Нінка ковтнув вміст скляночки і перекривився.

- От курва зальотна, якою гидотою поять в цій Редакції! Ну, а що в тебе за халепа?

Я розповів Нінкомпупу про свої досягнення у якості репортера і сумніви з цього приводу. Нінка відставив склянку на підвіконня і всмоктував інформацію незгірш за голодного вурдалака. Ким, власне, і був. В його очах з’явився тривожний погляд маніяка, який раптом відчув термінову потребу вчинити злочинний замах на честь і гідність 20-30-ти перехожих.

- Та-ак, і ти збираєшся чекати на цього Реморса, якого невідомо де параска грає? Нам потрібні докази, так що треба діяти, поки не пізно!

- Але ж Редактор…

- Та фах із ним! Забудь, вони потім тільки подякують. Ну, поїхали?

- До лікарні?

- Правильно мислиш. Ходи, я тобі покажу як працюють справжні професіонали!

Від такого повідомлення мені стало лячно і захотілося опинитися подалі від схибленого журналіста.

***

Лікарня, куди відвезли постраждалих, знаходилася на околиці Дрободана. Була вона Місцем позбавлення болі, оточена високим блакитним парканом, що дало їй назву “блакитна мрія” і прославило у віках. В цьому, власне, і полягає різниця між приватним лікарем-консультантом і державною лікарнею. Або ти сам звертаєшся і сплачуєш за це чималенькі гроші - якщо вони є - або тебе у примусовому порядку лікують у спеціальному закладі. Зате безкоштовно. “Голосам” не пощастило - власних коштів у них не повинно бути - їх же купують на певний термін, надаючи повний пансіон.

- Нінка, як ми туди потрапимо, га? - мовив я, коли ми оцінювали підступи до оздоровчого закладу, - Та ще й аналізи дістати… Якось це, здається мені, малоймовірно.

- Здається йому! Не заважай, бачиш, я думаю… Ех, м-да. Кого б туди пропустили без заперечень, як гадаєш?

- Ну… Своїх же, лікарів, там, санітарів.

- Х-хе, - всміхнувся Нінка, - зараз ми їм покажемо номер.

- Який номер ще? - збентежився я, - може не треба?

- Треба-треба, не дарма ж нас начальство ганяло на тренінги з професійної магії: шоу має відбутися, - Нінкомпуп заплющив очі і забурмотів заклинання, яке супроводжувалося зловісними підвиваннями і тілесними посмикуваннями, - Бакс-такс-інтерфа-акс! Дідьків-пес-асо-осіейтед прес! Рей-тар-оду-рейтар-гльо-бал-інфор-мейтар! Ємейл-дебейл-задовбе-ейл!

Коли процедура завершилася, переді мною стояв якийсь невідомий мені персонаж, який досить віддалено нагадував старого-доброго Нінкомпупа. Це був похмурий чолов’яга у грубому чорному вбранні, погляд якого сочився ненавистю і роздратуванням та цілком спроможний був викликати інтуїтивне відчуття провини за перебування серед живих.

- Нінка, зроби як було, - попрохав я, - надто вже страшно. Це ж хто?

- Професійний коронер-паталогоанатом, - ображеним голосом, який звучав досить неприродно в устах жаского типа, повідомив мій колега, - Що, не схоже? Я ж так старався!

- Та схоже, навіть занадто. Тільки такий патологоанатом, напевне, просто кохається у своїй справі. Я от думаю, може, ти даремно пов’язав свою долю з Редакцією, такий талант пропадає!

- А, йди ти! Ну добре, рушаймо.

- Е, стоп, а я?

- Ти? - обернувся Нінка, - Та в тебе і так пика недобра, проканає.

Мене трохи перекосило від такого щирого компліменту, та, що ж, думка стороннього спостерігача - цінна сама по собі, якою б дурною не була.