Химерне місто Дрободан

- Маєш, страмна халепа, рацію. Ну, логічно, я повинен надбати того вигляду, у якому сюди і увірвався, - нервово зашепотів Нінка, - Тоді, можливо, в мені не признають того біснуватого проктолога, який пограбував реєстратуру. А от ти… Шкода, що ми тобі чогось не вигадали ще на підступах. Гм.

- Так, поки ми тут блукатимемо, вони точно вишлють на КПП посилену варту і сестричку, аби змогла нас упізнати. Якщо я з’явлюся у якомусь іншому вигляді, боюсь, охоронець мене неправильно зрозуміє. Гм.

Запала мовчанка, ми з Нінкою оглядали один одного, намагаючись виявити нас обличчі співучасника натяк на якусь здогадку щодо втечі з місця злочину.

- О! - зрештою всміхнувся Нінка, - Ти ж сам тільки-но це сказав!

- Що? - здивувався я, - Коли це я встиг?

- Сестричка і варта. Це ти такий розумний, із стажем злочинної діяльності, передбачив, що вони мають зробити. А от вони, власне, поки ще докумекають, що їх пограбували зайди…

- Ну, не варто недооцінювати супротивника. Люди, нажаль, не такі й дурні.

- Слухай, діяти треба, геніальний тактик! Робимо з мене охоронця, з тебе - сестричку, створюємо багато галасу даремно, викликаємо паніку в рядах охорони і зникаємо з поля зору.

- Стоп, а чому це з мене - сестричку? І як це взагалі…

- А? Що за паніка? Недовихований суворим батьком страх кастрації?

- Нінка, нагадаєш, щоб я тобі наглу пику набив, як вийдемо?

- Обов’язково.

І ось - переді мною дебелий гоблін у захисній формі.

- Ну як?

- Гм, та нічого. Тільки треба більше погрозливої тупості в очах та невблаганної обмеженості у рельєфі чола. І палицю не так тримають - це ж не улюблений анатомічний орган.

Качок-Нінка гнівно блимнув маленькими очицями.

- Зараз ще подивимося, що з тебе вийде!

- А-е, дрібненька проблема - я так не вмію, взагалі-то.

- До курвлячої холєри! Не міг раніше сказати? - він зітхнув, - Гаразд, зараз тобі буде спецкурс із втечі з переодяганням. Так, заплющуй очі. Твоє завдання - якомога краще уявити сестричку і спробувати поставити себе на її місце у суспільній ієрархії. Промовляй за мною: magnum status et prima moda est ego qui per saltum capere nomen temporarius.

Нінка прокашлявся і промимрив: “соціалізацію завершено з індексом рольових конфліктів 0,84. Ох і ні хрона ж собі!”

- Що? Ну, вийшло?

- Вийшло… Але в тебе і уявлення про жінок! Ух, ми їх просто на переляк візьмемо! Ну, ходи!

Мені так і не вдалося дізнатися, що ж я мав тоді за вигляд - Нінка вихором помчав до виходу, не слухаючи моїх докорів, що летіли навздогін. Та, як з’ясувалося згодом, моє невміння поєднувати різні суспільні статуси призвело до утворення своєрідного колажу з жінки-берегині домашнього вогнища - в папільотках і з колотушкою, жінки-коханки у комбіне та з сильно вираженими статевими ознаками, жінки-професіонала у дорогому офісному вбранні, жінки-матері з чітко означеною перспективою та фурії-поборниці рівності прав, розфарбованої а-ля спецназ на завданні.

Всі ці функції, як на мене, взагалі поєднати неможливо, так що вийшов такий страшний мутант, який викликав у охоронця шок і заціпеніння. Нінка щось намагався йому пояснити про картку, яку вкрав проктолог у злочинному тандемі із патологоанатомом, та охоронець, в якого сьогодні видався надто вже важкий день, відправив нас у захмарні далі, оскільки то була не його драна проблема.

Тільки-но ми, вислухавши щиру пораду, випірнули з “блакитної мрії”, позаду почулася голосна невимушена лайка. Це, очевидно, свідчило про наближення подальших ускладнень у житті охоронця закладу позбавлення болі.

***

- Та-ак… - протягнув Гріф Реморс, переглядаючи мою статтю. Потім підозріло примружившись, поцікавився, - Ти взагалі, добре почуваєшся?

Я спробував зазирнути у текст, що лежав перед Редактором.

- А що? Щось у цьому творі мистецтва свідчить про фатальний фізіологічний розлад?

- Та… Ти себе у дзеркалі бачив?

Я миттєво підхопився і підскочив до шафи, скло якої за відсутності інших благ цивілізації могло служити дзеркальною поверхнею. Там виднілася моя пика, прикрашена кількома папільотками і смужками захисної фарби.

- Мамцю! - проскиглив я, - А я дивувався, чого це люди із таким захопленням мене оглядають. Думав, нарешті, побачили в мені новий секс-символ…

- Ну, якоюсь мірою, секс-гротеск, чи що… - погодився Редактор, аби підтримати дух розчарованого у громадській думці співробітника, і повернувся до прочитання сенсаційної статейки.

Мої сподівання виправдалися, очі пана Реморса жадібно розчахнулися, явивши моїм очам панораму “Редактор у стані здивованого обурення від нісенітниць, яких нагнав штатний кореспондент”.

- Тобто, ти хочеш сказати, - хрипким від хвилювання голосом мовив начальник, - ви дійсно дістали докази того, що парламентарі потруїлися від передозування хабаршишу та амфікорумпінів?

- Угу, маємо особову картку, де, до речі, вищезазначений діагноз перекреслено і дописано “виправити на пост-перепійний стресовий синдром” з підписом головлікаря.

- Ви її, е-ее, позичили?

- Саме так, ми її поцупили.

- Цього Нінкомпупа слід ізолювати від суспільства! Він же мені, почварик, колектив розкладає!