Химерне місто Дрободан

- Де він? - вискнув Нінка, обурено тицяючи пальцем туди, де секунду тому перебував Фелікс Нунчак.

- Страмна халепа… - вражено прошепотів я.

Фелікс Нунчак таки вчинив обіцяне “просто зни…” - від підступного обмовника навіть ріжок з ніжками не лишилося. Нінка, однак, оговтався навдивовижу швидко.

- Отак буде з усіма, хто пише хрінові статті, - повчально мовив він, чомусь підозріло косячись на мене.

- Ага, дезінтеграція - найщиріша форма самокритики, - погодився я, - Але Нінка, ти нам ще потрібен! В тебе є маса інших достоїнств!

Бігти довелося швидко, адже Нінкомпуп в гніві - видовище жаске, як не глянь.

***

- Зник, кажете? - скептично хитнув головою Пайба Оліфаг, - Так, здається, серед порядних людей чинити не прийнято. Можна ж було просто набрехати - ви, певно, і не помітили б, а то й визначити вас обох нецензурними, та відповідними поняттями і запропонувати піди куди подалі. Так же ж, Гріф? Чи як там робиться у порядних людей? Бо я вже забув, коли востаннє бачив їх живцем.

Ми з Нінкою заціпеніли від обурення, тоді як обидва Редактори спостерігали за нами з по-батьківськи жорстокими усмішками.

- Хм. Не очікуй від мене неймовірного, добре, Пайба? Звідки ж мені знати? Ну тільки цей, Нунчак, навряд чи належав до цього рідкісного виду, однак, відзначте, встиг дати напрямок пошуку. От хлопці і просять тепер акредитацію до парламентських кулуарів.

- Та ясень-пень. Я ж не дурний, розумію, що вони щось від мене хочуть, а не просто прийшли порадувати начальство добрим словом. Отак завжди…

- Припини, Пайба, бо зараз заплачу, - суворо мовив пан Реморс, при чому тон його зовсім не відповідав нахабній усмішці, приховати яку він навіть і не намагався.

- Та добре вже, спробую якось дати собі раду, - сумно мовив головний Редактор, - тільки натовпу скорботних плакальниць тут мені і не вистачало. Нінка, синку, чом дивишся на мене, мов дружба на дружку? В тебе ж є акредитація.

- Ну, - Нінкомпуп сором’язливо опустив очі, - вона закінчилася ще того року. Коли мене випхали з кулуарів за бійку в буфеті…

- Крхм, - Пайба Оліфаг подивився на підлеглого з непевним виразом, властивим суворій матінці, чий синочок розбив вікно батьковій коханці, - Ну, фах з тобою, давай її сюди.

Нінка подав начальству медальйон з якимись затертими позначками. Головний Редактор покрутив її в руках, намагаючись щось згадати.

- Так, Гріф, я забув десь свого ритуального ножика. Мабуть відкривав консервативи в секретаріаті. Не позичиш?

- Та чого б і ні? - Гріф Реморс покопирсався в кишені просторих штанів і витяг на світ божий невеличкий обсидіановий ножичок. Він всміхнувся, мабуть пригадавши якісь приємні моменти пов’язані з ним, і, перехилившись через широкий начальницький стіл, подав його Пайбі Оліфагу.

Головний Редактор, отримавши ніж, пробубнів щось, кваліфіковане мною як побажання кошмарним підлеглим наглої страмної халепи, і встромив цю грізну зброю в палець. Звідти, не зволікаючи, покотилася крапля крові, яку перекривлений від приємних відчуттів, Редактор помістив на медальйон, від чого, здавалося, візерунки стали більш яскравими. Після чого пан Оліфаг передав освячений медальйон Нінкомпупу, який аж засвітився від гордості.

- А от щодо тебе, - протягнув Редактор, - це трохи важче. У нас обмежена кількість акредитацій і, щоби отримати ще одну, потрібно вбити трохи часу. А… хоча, я можу віддати тобі й свою, - він хитро примружився, занурив травмовану кінцівку в шухляду і витяг звідти медальйон, схожий на Нінчин, - мені вона вже навряд чи знадобиться. Застарий я для таких речей. Так, ну що сидиш, телепню?

- А що ж накажете?

- На коліна!

- Ви певні, що хочете це побачити?

- Це - ритуал, хлопче. Процедура, розумієш?

При цьому Гріф Реморс і Нінкомпуп заледве не вдавилися стримуваним, та цілком гомеричним реготом.

- Ну, чого чекаєш?

Я звісно, гупнув на підлогу, схилившись у земному поклоні і забормотів щось нечленоподільне.

- Помилуй-владико-не-накажи-стратити-бо-діти-підуть-жебрати-а-вдова-нагло-скурвиться…

- Заткнув би ти пельку, га?! Отже, - він зітхнув, торкаючись ножичком мого плеча, - Володій цією акредитацією з честю, не зловживай нею з метою окозамилювання і словоблуду більше п’ятьох раз на день, будь вірним сюзерену-Редактору та утопічним ідеалам вільної преси. Ну що там ще… в карти не програвай, не обмінюй менш як на три пляшки пива, зберігай конфіденційність інформації, отриманою за допомогою цієї акредитації, в сухому та темному місці. Клянешся?

- Клянусь гонораром! - зухвало мовив я.

Редактор криво всміхнувся:

- Ну, я не певен, чи можна клястися такими міфічними явищами…

- Пайба, припини, бо зараз буде пролетарський страйк, - попередив пан Реморс.

- Ти ж бач, і те не можна, і то не треба, - гірко мовив Редактор, - І, взагалі, я тут найголовніший! Ну все, геть звідси, плебеї: я в печалі.

Ми з Нінкою, від страму подалі, чкурнули геть; Гріф Реморс лишився втішати начальство.

- Що це з ним? - поцікавився я, ледве ми випорснули з Редакторського лігва, - Чом це Оліфаг такий злісний?

- Та бозна. Може - стан інтоксикації після вчорашніх вливань?