Химерне місто Дрободан

- Чи - в Термаганти мігрень? Дме сильний вітер менструаль?

Ми перезирнулися: Нінка відтворив гіпотетично-стражденне лице Відповідального Секретаря, а я - розгніване через загально-фізіологічне невдоволення обличчя Головного Редактора. Вийшло настільки правдоподібно, що ми не витримали і розреготалися прямо під священними дверима.

- Все, розумнику, пішов я до Джаскіна: треба у рідному відділі відмітитись, а то в них там без мене, певно, вже стіни падають! - Нінка глипнув на мою скептичну фізіономію і всміхнувся, - Ну, чому ти не даєш людині помріяти про свою незамінність? Твою-то відсутність, мабуть, взагалі ніхто не помітив.

- Зате зараз помітять мою присутність! - пообіцяв я, агресивно шкірячись.

- Хе-хе, - понеслося навздогін.

Однак, у мене не виникло жодної необхідності підступно порушувати громадський спокій з метою самоствердження. Ленс і Ешлі зустріли мене одностайно:

- Ну?!

- Коли це ви мене запрягти встигли? - обурився я, мліючи в променях громадської уваги.

- І запрягли, і припахали, - серйозно повідомив Скрайб, - А ти не помітив?

- Ага, - радісно кивнув я, - Я тільки-но спілкувався з начхальством. І ось, я тепер в одній упряжі з вами.

Я продемонстрував акредитацію, яка зловісно блимнула червоним у напівтемряві відділу гуманітарних проблем.

- Е-ет, не в одній… - якимось дивним голосом мовив Ленс.

- Як це?

- Це ж Редакторська, - змилувавшись, пояснила Ешлі, - Вона, звісно, відкриває більше дверей, та часто затим лише, щоби їми грюкнути позаду.

- Ну, це як посвідчення почесного члена клубу “А за наші голови дають скажені бабки”, - додав Фріленс.

- Мн-н, дуже весело.

- Та не журися, краще вже за “скажені бабки”, як нехитро висловився наш колега, ніж зовсім за безцінь.

- Дякую, Ешлі, мені вже значно краще.

- Та припиняй сваритися з тією жінкою, то марна справа. Краще скажи, що там було у храмі Спільного Бога? Не знайшли Нунчака?

- Знайшли. Ну і… немає вже більше Нунчака, - трагічно мовив я.

Всі троє колег дивилися на мене в німому зачудуванні; довелося оповісти, яка халепа спіткала вражого журналіста.

- Запроданець, - з відразою вимовив Скрайб, - так я і знав. Звичайний туподур, яким був Нунчак, не міг би так влучно втрапляти по хворих місцях.

- А чий?

Ленс і Скрайб перезирнулись і загиготіли; Ешлі видала фірмову втомлену посмішку “і от з такими я працюю”.

- Ну, ти в нас такий мудрий, от і застосуй якийсь дедуктивний метод. Може полегшає.

- Ну… - кріпко замислився я, - По-пеше, проблема Нунчака була у парламентарях, що споживали амфікорумпіни. По-друге, у Храмі, де ми його і застукали, виступав старший жрець із зовнішніх стосунків. І мова, здається, йшла про затримання видання дипломатичній місії Забодянщини дозволу на торгівлю тими самими наркотичними речовинами…

- Затримання дозволу? - Ешлі підхопилася зі свого місця. Я з подивом відзначив, що вона зблідла, - А втім…

Вона сіла і замислилась, при чому її обличчя, яке було повеселішало в процесі знущання над колегами, знов надбало похмуро-депресивного відтінку.

- Я що, яким лихим дивом, вгадав, чи як?

- Ти ж маєш акредитацію. Будеш розумним, може, дізнаєшся, - дещо різко кинув Скрайб.

- Та не переймайся, - додав Ленс, - ми справді не знаємо. Точніше, не певні.

- Знов, значить, ця весела Забодянщина! - промовив я з істеричною ноткою в голосі, - Чим далі, тим підозріліше!

Колеги оглянули мою загадкову персону із належним здивуванням. Моя примітивна провокація, здається, спрацювала: Ешлі зиркнула на мене роздратовано, та я певен - з пересторогою. Вона акуратно згребла папери, кілька секунд поколивалася перед тим, як змести їх до сміттєвої корзини, а потім задумливо піднялася й вийшла, не промовивши ні доброго слова, ні лихої лайки. Знав би я, до чого це призведе!

***

- Нінка, можеш мені розказати, що це таке з Ешлі? - звернувся я до Нінкомпупа дорогою додому.

- А що, - хмукнув той, - хочеш її втішити?

- Я, е-е, той… Та ні, тобто не те. В неї депресія має досить предметний характер. І колеги, здається, покривають її небажання розголошувати інтимну таємницю.

- Ну… в неї був якийсь-такий невдалий роман з якимсь-таким іноземцем.

- Яким саме? - підозріло поцікавився я.

- Ой вибач, - злісно всміхнувся Нінка, - забув вдома її досьє з фотокартками, а то б потішив тебе коміксами із приватного життя фотокореспондента “Голосу Совісті”.

- І що ж мені робить тепер, забудько? З горя вішатись, чи топитись, що порадиш? - звернувся я по розраду до товариша.

- Як на мене, то хоч лусни…

Аж тут ми мусили зупинитися із роззявленими від несподіванки пащеками. Нам назустріч йшла - об’єкт і першопричина дружньої сварки - панна Ешлі. На плечі в неї гойдався осоружний фотокор системи Маузер, а на обличчі розміщувалася контрастна доброзичлива посмішка.

- Що, хлопці, додому прямуєте чи напиватись?

- Ага, - радісно кивнули ми.

- Я тут… живу неподалечку і, так сталося, навіть можу дозволити собі розкіш запросити голодних колег на вечерю.