Читаем Химерне місто Дрободан полностью

- Ну, гаразд. У цій Редакції, куди не плюнь, сновигають якісь загадкові невротичні істоти зі своїми страшними таємницями. Ідемо до парламентських кулуарів? Чи так і будемо тут сидіти, аби колеги подумали, що терористи захопили вбиральню?

- І вимагають виплатити зарплату?

- Зарпла-ату? - протягнув Нінка, підозріло всміхаючись, - А думка сама по собі нічого… може б і про відпустку нарешті домовились, оплачувані лікарняні…

Довелося мені силоміць випхати його з курильного кутка вбиральні, поки мій гіперактивний колега не організував там штаб-квартиру профспілки. Ми швиденько рушили з Редакції, внаслідок чого заледве не збили з ніг Головного Редактора, що прямо посеред коридору сварився зі Скрайбом через використання у якійсь статті визначення “скандальна баба”. Пан Оліфаг завзято доводив, що слід вживати кращий відповідник, а саме “темпераментна, схильна до безпідставних провокацій леді”. Мовляв, слово “скандал” не личить порядному виданню, а термін “баба” взагалі призначене виключно для внутрішнього використання.

Ми осідлали біциклі і помандрували до Храму Спільного Бога та парламентських келій. Як ми дізналися, у Храмі якраз закінчувалося пленарне богослужіння. “Голоси”, аби відринути плотські спокуси, одягали скромне та невибагливе вбрання з секонд-хенду і, посипавши голову дустом, збиралися у похмурому підваллі під Храмом для Громадського Дискурсу. Там вони, виспівуючи на різні лади Основну Мантру, поринали у медитацію, аби злитися в екстазі законотворення зі Спільним Богом. Оце якраз дуже зручно - якщо вдасться перестріти парламентаря, свідомість якого все іще затьмарена маргінальними переживаннями, на вустах якого все іще жевріє тепла усмішка одного з Мертвих Богів, може пощастить вибити в нього, доброго і м’якого, інтерв’ю.

Зухвало прочинивши двері Храму з ноги, Нінка хоробро рушив углиб розкішних покоїв. Звичайно, так просто занапастити “голоса” не вдасться - вже скоро нас перепинила охорона, що чхати хотіла на наші посвідчення; задовольнити їх могла тільки акредитація до кулуарів. Останню ми витягли поволі, аби зберегти ефектність, і одночасно тицьнули нею в наївні очі вартових. Вони відразу ж поштиво розступилися, і тільки чути було з бряжчання обладунків, як дрижачки побігли уздовж їхніх хребтів. Ха!

- Ну, Нінка, а далі куди? - перепитався я, коли ми заглибилися в лабіринт коридорів.

- Вниз! - мовив він, весело міряючи мене поглядом, - Що, страшно?

- Чого б це раптом? Ой, дідьків пес! Що то було?

Повз нас, шарудячи жаским лахміттям, швидко промайнула маленька тінь з червоними очима-вогниками. Нінка знизав плечима, проводжаючи тінь поглядом.

- Та мабуть парламентський помічник. Хто їх знає, що розвелося в цих підземеллях на бюджетних харчах. Та не дрейф, далі гірше буде.

- Хм. Знаючи тебе…

І справді, чим далі вниз, тим більше зустрічалося нам загадкових напівпрозорих страховидел із запамороченими очами. Нінка висловив гіпотезу, що то привиди авторів неприйнятих законопроектів, що самоліквідувалися, але так і не знайшли спокою по смерті. Гуркотіли двері, спалахували і гаснули далекі вогні лібералізму, гомоніли відголоси палких дебатів. Лише іноді зустрічалися людиноподібні працівники апарату - та й то, злодійкувато скрадаючись, вони нечутно крокували коридорами та крізь стіни: очевидно близькість до сакрального джерела влади давалася взнаки. Це саме джерело знаходилося під храмом, заховане під товщею надтвердої гірської породи бюрокраніту, і лише в зал Громадського Дискурсу подавалася кволенька артезіанська цівочка, аби “голоси” могли вдовольнити спрагу. Існували, звичайно, легенди про підземні ходи-лабіринти, що вели до джерела, та надто вже токсичною є та водичка…

- Бруксе, що, пельку роззявив, подобається?

- Ну, як сказати. Виникає якесь чудернацьке відчуття… причетності, чи що.

- Егей, ти обережно! Знав я кількох журналістів, які підсіли на політику, беззастережно вступаючи в громадські контакти… І це зруйнувало їхнє життя. Тепер-от отримують пенсію по інвалідності і заліковують шизоголізм та психіліс.

- Страмна халепа! - пожалівся я, підкидаючи в руках Редакторську акредитацію, - А це не заразно?

- Заховай ото, - погрозливо порадив Нінка, - а то розлякаєш нам тут усіх парламентарів! А які не розбіжаться, страждатимуть на нервовий тік і гикавку. Як, скажи, інтерв’ю брати?

- Гаразд, але де ти бачиш “голосів”? Тут самі лише тужливі привиди сновигають…

- Ми їх тут почекаємо. Бач, коридор розходиться, праворуч і ліворуч - вони обидва ведуть до Зали Дискурсу. Це, залежно від того, з якої ноги встав сьогодні “благородний-раб-народний”, з котрогось з них зараз з’явиться наша жертва.

І справді, один за одним з коридорів влади виринали “голоси”. Йшли вони неспішним кроком, нечутливі до навколишнього, з блаженними посмішками на суворих парламентських обличчях.

- Так, - прошепотів Нінка, - тепер слід вибрати з натовпу якогось “голоса”. Давай, обирай найбільш симпатичного.

- Он! - я тицьнув пальцем, - Бачу симпатичну жіночку в віночку з кульбабок.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Вдребезги
Вдребезги

Первая часть дилогии «Вдребезги» Макса Фалька.От матери Майклу досталось мятежное ирландское сердце, от отца – немецкая педантичность. Ему всего двадцать, и у него есть мечта: вырваться из своей нищей жизни, чтобы стать каскадером. Но пока он вынужден работать в отцовской автомастерской, чтобы накопить денег.Случайное знакомство с Джеймсом позволяет Майклу наяву увидеть тот мир, в который он стремится, – мир роскоши и богатства. Джеймс обладает всем тем, чего лишен Майкл: он красив, богат, эрудирован, учится в престижном колледже.Начав знакомство с драки из-за девушки, они становятся приятелями. Общение перерастает в дружбу.Но дорога к мечте непредсказуема: смогут ли они избежать катастрофы?«Остро, как стекло. Натянуто, как струна. Эмоциональная история о безумной любви, которую вы не сможете забыть никогда!» – Полина, @polinaplutakhina

Максим Фальк

Современная русская и зарубежная проза
Былое — это сон
Былое — это сон

Роман современного норвежского писателя посвящен теме борьбы с фашизмом и предательством, с властью денег в буржуазном обществе.Роман «Былое — это сон» был опубликован впервые в 1944 году в Швеции, куда Сандемусе вынужден был бежать из оккупированной фашистами Норвегии. На норвежском языке он появился только в 1946 году.Роман представляет собой путевые и дневниковые записи героя — Джона Торсона, сделанные им в Норвегии и позже в его доме в Сан-Франциско. В качестве образца для своих записок Джон Торсон взял «Поэзию и правду» Гёте, считая, что подобная форма мемуаров, когда действительность перемежается с вымыслом, лучше всего позволит ему рассказать о своей жизни и объяснить ее. Эти записки — их можно было бы назвать и оправдательной речью — он адресует сыну, которого оставил в Норвегии и которого никогда не видал.

Аксель Сандемусе

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза