Химерне місто Дрободан

Клуб знаходився у вузькому провулочку, що, будучи схованим від людського ока, з’єднував Адміністративну площу з кварталом Зю, де мешкало добірне люмпенство та дрібне буржуйство. Аби не точні Ленсові вказівки, я б, мабуть, ніколи не натрапив на вхід до цього закладу, який нагадував скоріше службовий хід для потреб сантехніка чи злодія: це були брутальні сходинки до підвалу та жодної тобі вивіски. Я спустився зачовганими сходинками і штовхнув двері. Там було темно і лячно, тхнуло п’яними відвертостями і вчорашніми новинами. На протилежній від входу стіні висіла перекошена та обсмалена табличка з назвою “Гелікон”.

- Агов! - промимрив я, озираючись, і майже відразу локував якусь людську істоту помірної огрядності, що стояла за стійкою бару спиною до входу і, зітхаючи, розставляла на полицях пляшки. Кельнер, зробив я достойний потужного інтелекту висновок, на мій ввічливий промимр не зреагував. Я було задумався, як інакше привернути його увагу, як тут мені ззаду було завдано потужного удару.

- Посунься, йолопе! - вискнув жіночий голос, - дорогу озброєним і дуже небезпечним емісарам миру і злагоди!

А потім, слід зауважити, сталося щось дивне: мене просто відкинуло з місця, так що приземлився я в кількох кроках від входу. Мій збентежений зойк викликав могутню резонансну хвилю, від якої заджижчали склянки на полиці.

- Що там таке коїться, Мнемозіночка?! - змученим голосом простогнав кельнер, - в мене і так голівонька тріщить, а ти тут ще зі своїми батальними сценами! А ви юначе, зовсім знахабніли, чи що? В нас зачинено!

Прекрасна леді, що провернула такий фокус з моїм нещасним тілом, гордовито-невимушено продефілювала повз мене з відром та ганчіркою вглиб приміщення.

- Я, шановний мій Мерфі, - мовила вона, - страждаю незгірш за тебе. Після того, як твої відвідувачі весело відсвяткували імплементацію, чому, питається, мушу я відшкрібати тепер з підлоги результати гулянки?

- Пісок спробуй, - серйозно порадив кельнер, - і не треба мене звинувачувати, я бійки не заохочував… Не пам’ятаю такого, на відміну від тебе. Що з того, що брав ставки? Так не слід битися з сильнішим… принаймні, якщо не ставиш на суперника. Ну?

Тепер кельнер із роздратованим виглядом звернувся до мене, очевидячки, за поясненням причин мого тут небажаного перебування.

- Я того, хотів лише дізнатися, може ви тут знаєте, хто такий Портфеллер? - видихнув я, з тривожною надією поглянувши на Мерфі.

Він завмер, так і лишившись із піднятою в агресивному жесті рукою з черговою пляшкою. Вираз його обличчя - дефективно-скам’янілий - не обіцяв мені нічого доброго. Поряд, у напрямку Мнемозіни, щось гуркотнуло - то було цеберце з піском. Звук цей пролунав навдивовижу вчасно: Мерфі вмить отямився, пошпурив пляшку в куток, перестрибнув через стійку і швидко опинився поряд з очевидним наміром вхопити мене за стражденні барки.

- Ти хто такий взагалі, синку? - прошипів він.

- Взагалі, - мовив я, намагаючись вивільнитися, - між нами немає ніякого відношення спорідненості, і я зовсім не чувак-на-якого-слід-наскакувати-і-віддирати-шматки-одягу!

Я вдало сіпнувся, що таки призвело до надбання мною свободи, розпрямив могутні плечі і гнівно зиркнув на несамовитого кельнера. Однак цей революційний рух мав ще один наслідок: з мене випала, металево дзенькнувши оліфагівська акредитація. Мерфі миттєво підхопив її, понюхав, спробував на зуб, подивився на світло і вражено поглянув на мене.

- Це ж справжня! В тебе що, не всі вдома і хата на замку? Чи на той світ закортіло потрапити поза чергою?

До Мерфі підскочила Мнемозіна, розглядаючи через кельнерське плече мою акредитацію.

- Ой, самогубця! - зойкнула вона, ніжно торкнувшись моєї щоки рукою у гумовій рукавичці, - Всі ви такі, романтики: думаєте, загальні правила безпеки вас не стосуються. І правильно, вам же посилений режим потрібен, стаціонар.

І вона, гмукнувши, повернулася до натхненного відшкрібання кривавих плям.

- Розслабся, Зіночко! - зітхнув кельнер, - Так що в тебе за проблема, хлопче? Страм убогим та немічним не допомогти.

- В мене дуже багато проблем, сер, - гордо повідомив я.

Він поважно кивнув, погоджуючись.

- А тобі все мало? Нащо, питається, цікавишся такими хворобливими соціальними феноменчиками, як Портфеллер і ко?

- Я, ее-е, можу тут…? - Я роззирнувся, прозоро натякаючи на конфіденційність розмови.

- Ні.

- Тобто?

- Чого питаєш? - всміхнувся він.

- Так що, вам не варто довіряти?

- Ні. Ги-ги, вірити можна тільки в бога, решта хай готівкою розплачуються.

- А їй? - я вказав перстом на Мнемозіну, що відлинювала від роботи, прислухаючись.

- Умм, Зінці?

- Хі-хі-хі, - пролунало з темного кутка.

- Тоді так домовимося: я вам брешу, ви мені не вірите.

- Ну… прошу до гілляки.

Я постав на підлогу рюкзак та копнув ногою стільця, який, гупнувши, крутнувся і був позиціонований під мою стомлену сідницю. Тоді, зітхнувши, я розповів у кількох сотнях слів свою тривожну історію. Вислухавши мене, Мерфі хитро заусміхався і кивнув до Мнемозіни.

- Ти запам’ятала?

- Хто, я? Ти знущаєшся чи плутаєш мене зі своєю сопляшницею Палімцестою [1]?