Химерне місто Дрободан

Ото ж бо, не встигла людина трагічно загинути, як уже справа покотилася по накатаних рейках. Народ зібрався, адже ж не пересічний споживач дуба дав, а шанований дипломат, так що може навіть буде якесь піротехнічне шоу. Журналісти теж часу не гаяли: я побачив тут у натовпі кілька знайомих облич: вони, очевидно, ділилися враженнями від останніх подій.

- Що чути, колеги? - втрутився я у розмову. Певно, якби не моє розпачливе становище, я б поводився більше чемно, а так - є підстава похамствувати.

Поважна леді із сивими вусами глянула на мене прихильно і сумно повідомила:

- Загинув молодий красивий посол хорошої і привітної країни Забодянщини.

- А як? Чому, не знаєте?

- Кажуть, самогубство. 7 кульових поранень із відстані 30 метрів, всі смертельні. Що й не кажіть, неправдоподібно: не міг же він вистрілити 7 разів із 6-зарядного револьвера! Та й мотиви… Тепер не лишилося чоловіків із такою чутливою душею, як колись - хіба зміг би хто із сучасників вчинити самогубство через професійні невдачі? Зовсім не лишилося справжніх джентльменів.

В цей момент вчинився якийсь шум: виявляється, з будинку вивозили тіло потерпілого небіжчика. Кілька вправних розпорядників несли досить безформну масу, загорнуту у мішок, що складався з багатьох барвистих клаптиків та стрічок. Щось національно-забодянське, вирішив я. От тільки що нагадує мені цей барвистий ансамбль… Ага, писана торба, про яку йшла мова в Геліконі! Отже, справдилося друге попередження пана Мерфі! Що ж тепер, качки… і що з тими драними качками?

- Отже, існує якась альтернативна версія? - із новим ентузіазмом відновив я бесіду.

- Певно. Розпорядники стверджують, що “версії розробляються”, та ми з вами знаємо (вона дружньо поплескала мене по плечу), що це означає - вони вже в курсі, хто скоїв такий красивий злочин.

- Ага, звісно. Дуже дякую.

Змістовне словосполучення - “красивий злочин”. Тільки справжній митець спроможний на такий “от кутюр”. Чи могла Ешлі мати прихований талант, який прогавило начальство? Навряд… Хоча її депресивний стан свідчив про багату душевну флору і фауну, і, ймовірно, якісь здібності до кримінальної творчості. Хтозна. Глянути б на місце вбивства! Але там товчеться просто недоречна кількість розпорядників, які, хоча і з чуттєвим блиском в очах спостерігали за розвантаженням ритуальних напоїв, не випускали з поля зору і натовп цікавих. Мене на якусь мить штрикнуло відчуття безсилого відчаю. Як мені туди потрапити? Як знайти Ешлі?

- Ви когось шукаєте, юначе? - люб’язно поцікавилася леді з вусами, - як не вчорашній день, то може, жінку?

- Ага, дуже дотепно, - чомусь розлютився я, - Шукати собі партнерку для романтичних зустрічей на місці вбивства! Це ж яка спільність інтересів! Думаю, буде надзвичайно збудливо обговорювати з нею на любовному одрі деталі кривавих злочинів…

Я запнувся, бо ж насправді зі мною не раз таке траплялося. По-моєму, це дуже ницо, говорити у ліжку про роботу…

- Отже, ви мабуть маєте подібний досвід? - все ніяк не відчіплялася леді.

Я здивовано глянув та панію. Якщо я не сподобався їй як мужчина, то мабуть вона якийсь агент, нічого іншого на гадку не спадає.

- Ви що, все про мене знаєте?

- Ну не все, нащо мені стільки абсурдної і малокорисної інформації на ніч… Але я точно знаю, що ти вночі не хропеш, це такий рідкісний талант у наші нервові часи…

- Ешлі?!!

- Тш-ш, телепеню, хочеш в кутузку? І де ти так довго вештався, я все чекала, поки з’явиться хтось з редакції!

- Я вештався? Та я…

- Тихше, давай не будемо влаштовувати сцен на очах в охоронців порядку. Я розумію звичайно, епатаж, робота на публіку, перфоманс! Але якось іншим разом, гаразд?

- Та як скажете, шановна, - мовив я, коли ми, безпечно вислизнувши з поля уваги розпорядників, завертали в тихий провулок, - Все таки підозрювана у скоєнні вбивства - не та особа, з якою хочеться сперечатися.

- Як, уже? - трагічно прозвучав голос Ешлі.

Мабуть, таки перестарався…

- Та ні, ніякого офіційного повідомлення ще не було. Але шеф вважає, що довго чекати не доведеться.

- Хто, Пайба? А, ну тоді справді…

Голос її зовсім затих, і, обернувшись, я побачив, що вона зупинилася і притулилася до стінки. Плаче, чи що?

- Ну ти що, Ешлі? Припини, ти ж так добре трималася! Всіх пошила в дурні своїми незбагненними вусами…

- А, - вона скупо всміхнулася крізь водяні потоки, - в мене індекс рольових конфліктів високий… ніколи не вдавалося по-людському перевтілитися.

- Ну, сказала, по-людському! Журналісти, вони ж давно вже щось інше.

- От і він так казав! - і знов невпинні сльози.

Тю, чорт! Ну і як з нею говорити?

- Слухай, Ешлі, ти не повіриш, наскільки мені прикро, що це все сталося. Згоден, це дуже погано. Але може бути й гірше. Ось заберуть нас всіх у в’язницю, і будемо ми там до скону видавати стін-газету “Вісті з буцегарні”, - я вже ніс таку нісенітницю, що і сам не надто розумів, - і доведеться нам вивчати фєню, а Редактор буде прискіпливо виправляти в тексті “не жмурик, а жмурік!” і бити мармизою автора об грати!