Химерне місто Дрободан

- Ой, не треба! - підхопила Ешлі, - Він же, як хто буде фуфло зюзюкать, змусить хезальник цементувати! Страшна людина!

Я присвиснув.

- Нічого собі лексикон!

- Гаразд, що будемо робити? Я так розумію, мені не можна зараз ні в редакцію, ні навіть додому, - побачивши, що я збираюся великодушно запропонувати свій варіант, вона сумно заперечила, - і свою жилплощу можеш не пропонувати. У твоїх проблемах я вже теж непогано орієнтуюся, забув?

- Вху-у… Ну звісно. Всі про мене все знають. Тоді, може… а як ти ставишся до злачних притонів?

- О, я люблю випити і розважитися. Я б охоче погодилася на твою пропозицію за інших обставин, але…

- Ні, я маю на увазі, якщо тебе там розквартирувати на кілька днів?

- Ну, звичайно, я й не могла сподіватися від тебе іншого варіанту, - мило мовила вона, - а про який саме притон йде мова?

- Зараз розкажу, - пообіцяв я, підхоплюючи її під руку, - це, можна сказати, осередок громадської організації…

- Не піду я туди, - злякалася Ешлі.

- Та не переживай. Вони люди в принципі незлостиві. Так, трохи, андеґраунд, ну так від цього ніхто не застрахований.

- А ти звідки їх знаєш?

- Ну, у роки брехливої юності… з ким тільки ми не зналися.

- В першу чергу, з покидьками суспільства, братами по інтелекту. Чула я про твою “Злобну булочку”.

- От-от. Я так розумію, образа колег словом і дією позитивно впливає на самопочуття, отож, продовжуй.

- Дуже треба!

Я зупинився і глянув Ешлі у вічі. Жодного натяку на відчуття провини.

- Давай так. Я розумію, що ти не плекаєш ніяких теплих почуттів до мене, очевидно, із якихось невідомих мені, та об’єктивних причин. Але зараз ми на одній стороні барикад, тож я благаю про максимальну з твого боку співпрацю. Домовились?

- Не знаю, побачимо.

- Ну, це вже добрий знак.

Я, тяжко зітхнувши, вирушив до богемних кварталів. Ешлі супроводжувала мене у похмурій мовчанці, і разом ми являли собою дует відчаю і жалоби, що направляються на завдання по диверсії вечірок та інших життєствердних подій. Коли ми зайшли до штаб-квартири Клубу Плотських Забав, відвідувачі принишкли на півслові.

- Мені б Левка Попінджея, - повідомив я.

- Я за нього буду, - відповіла розкішна красуня, тасуючи колоду карт однією рукою, а іншою розливаючи портер по склянках.

***

- Брати Попінджеї погано закінчили. Марік необачно зробив кар’єру в урядовій організації, і батьки від нього відмовилися. Левко допомагає йому облаштуватися в новому житті, бігає, висолопивши язика, між “держиморд-сервісом” та житлово-експлуатаційних храмах, до КПЗ заглядає лише вряди-годи.

Чарівна Харлотта сумно зітхнула.

- Тож мені доводиться підтримувати існування цього клубу, грати замість Левка в Вар’ята, замість Маріка організовувати пиятики, а крім того у мене ж і свої обов’язки є…

- А де саме тепер Марік? - зацікавився я долею друга дитинства.

- Він тепер у нас керівник підрозділу Днів Народжень Посадових Осіб у Департаменті Урочистих Подій управління Марнотратства і Стягнень. Мені знадобилося кілька днів аби це вивчити, зате тепер можу вишукано відсилати геть усі інстанції, що цікавитимуться нашою діяльністю.

Протягом всього перебігу нашого знайомства з Харлоттою, скромного обіду та жвавої бесіди, Ешлі сиділа із відстороненим поглядом, занурена у свої проблеми. Слід подбати про основну причину нашого перебування у цьому милому клубі, згадав я.

- Люба пані Харлотта, у мене до вас прохання, з яким я власне хотів звернутися до Левка… Але, як я зрозумів він тепер недосяжний для нас, то можливо ви зможете допомогти. Ось ця чарівна леді, особистість творча і обдарована, - я вказав кивком на Ешлі, - потребує реабілітації у місці зі здоровим моральним кліматом. А то співробітники у нещасної - зразки доброчесності, і робоча атмосфера надто вже тисне нещасній дівчині на психіку. Бачте, як змарніла?

При цьому моєму пасажі Ешлі різко підкинулася і саркастично заусміхалася.

- А-а, знайома проблема, - погодилася Харлотта, - до нас власне за цим і приходять клієнти. Справжній митець часто зустрічається із нерозумінням навколишніх. А ви, дівчино…

- Ешлі, - відгукнулася та.

- Так, Ешлі, зможете чимось допомогти мені по роботі? В карти граєте?

- В пасьянс, - суворо мовила Ешлі, - і то, тільки на роздягання.

- Ого! Ну, у нас іще не такий професійний рівень. Може тоді допоможете із міцними напоями вправлятись?

- Це - скільки хочете. Я закінчувала курси із глибинних інтерв’ю, так що напоїти можу кого завгодно.

Приємно вражена кваліфікаціями моєї колеги, Харлотта пообіцяла забезпечити їй пристойні умови проживання на найближчий час. На цьому ми і домовилися. Вже йдучи, я все ж таки зважився перемовитися з Ешлі кількома словами.

- Я прийду ввечері, розповім, що діється. Щось, може, принести?

- Аякже. Спідню білизну в червону квіточку.

- Ну чого ти знущаєшся?

- В мене в житті - суцільна чорна смуга. Мені можна.

- А, і до речі. Ти не можеш, виключно для розроблення подальшої стратегії Редакції натякнути про свою… так би мовити, причетність?