Химерне місто Дрободан

Насправді, до закладу Харлотти було не так вже й далеко. А знайти його можна було за якимось несамовитим лементом, що розносився на пів-вулиці. Ці дикі крики, відзначив я здивовано, були зойками захоплення і несамовитої втіхи, і, до того ж, належали представницям прекрасної статі. Це мене дещо насторожило. Але, вочевидь, добрий спотикач вже давався взнаки, тож я продовжував поступальний рух до цілі, хоча, тверезо зваживши всі обставини, мусив би тікати світ за очі. Навіть гірше того: коли на дверях КПЗ я побачив вивіску “Четвер, жіночий день”, це мене не спинило. Жіночий день - це як у лазні, вирішив я, хижо всміхаючись, і штовхнув двері.

Там мене перепинив якийсь чолов’яга, та я назвався особистим гостем Харлотти, після чого мені справді дали дорогу, однак в очах охоронця закладу читалося висловлене ненормативною лексикою глибоке несхвалення. Але тут на мене чекали різноманітні несподіванки: по-перше, коли я намагався пробитися до зали, переді мною з’явилася якась гола потвора, схожа на патлату горилу, яка, прикриваючи руками причинне місце та горлаючи заклики про допомогу, проривалася до виходу. Потім повз мне протупотів натовп якихось розмальованих дівок, що переслідували нещасного примата з якимись нечленоподільними вимогами. Я влип у стінку, і, вдаючи барельєф, намагався перечекати цей катаклізм. Схоже, переслідуваному вдалося відірватися від натовпу, оскільки розчаровані переслідувачки поступово поверталися до залі. Через якийсь час лемент набрав нової сили. Та що ж там за дійство відбувається?

Підозра, що в моєму ницому тілі тліє дух справжнього авантюриста, нарешті набула підтвердження, оскільки того вечора я таки наважився зазирнути до головної залі клубу. Добрі Мертві Боги, що там діялося! В мене, якщо чесно, склалося враження, що це була секта фанатиків, яка зібралася для принесення кривавої жертви якомусь збоченому божеству - присутні жіночки горлали, мов недорізані, виконували якісь різкі рухи під гучну ритмічну музику та в безтямі зривали з себе верхній одяг. Жертва ж, виставлена на загальний огляд на підмостках, теж, очевидно, перебувала у трансі: цей бідний юнак, напевне, вже впоєний якимось наркотиком, схоже, агонізував - так, його, нещасного, плющило і кидало по сцені. Він також, підкоряючись загальному ритму, знімав з себе одяг, що супроводжувалося вигуками переможної радості із натовпу. Мене заціпило від жаху. Я бачив, що ще трохи, і натовп видереться на сцену та розтерзає нещасну жертву. Тоді, струснувши з себе заціпеніння, я вирішив спробувати допомогти приреченому на загибель хлопцеві.

- Схаменися! Тікай, поки не пізно! - вигукнув я, - Позаду тебе чорний хід!

Здається, подіяло! Юнак припинив свої вихиляси і ошелешено подивився в мій бік. Так, тяжко усвідомлювати, що став безтямним жертовним ягням на святі розпусної нечисті!

- Ти що, з-здурів? - раптом почувся поряд голосний шепіт.

- Га? - від несподіванки я відскочив на метр в сторону.

- Ти чо’о своїми тупими жартами заважаєш людям розважатися?

Позаду мене, виявилося, стояла Ешлі. Вона дивилася на мене серйозно і осудливо.

- Тобто як, розважатися? Вони ж його…

- То й що? Давай швидше ходу звідси, бо зараз і тобі дістанеться.

Ешлі вхопила мене за рукав і потягла кудись вглиб коридору. Якраз вчасно, бо публіка із кровожерливою зацікавленістю вже спрямувала увагу на мою персону.

- Ешлі, рятуй! - попрохав я знічено.

Вона нескромно хихотнула.

- А що це було? - поцікавився я, коли ми нарешті досягли безпечного прихистку і забарикадували про всяк випадок за собою двері, - Секта?

- Ну, можна сказати і так, - із сумнівом мовила Ешлі, - наскільки я зрозуміла, у Харлотти є деякі свої уявлення про справжні цінності.

Ешлі химерно усміхнулася і рушила за якоюсь дивною траєкторією в інший кут кімнати.

- А хочеш, я тобі їхню святиню покажу? - хитро примружилася вона.

- Щось не впевнений, що я цього хочу…

- А, ви взагалі, буваєте впевненими хоч у чомусь? - роздратовано махнула вона рукою, - Ну гаразд, ось дивись!

Вона ткнула мені під ніс якусь мармурову статуетку, оздоблену бронзовими крильцями. Її до болю знайома форма тут же викликала у мене непереборні анатомічні асоціації.

- Як це називається? - зацікавився я.

- Це - птаха Пенікс. Вона - символ життєвого начала, яке, постійно відроджується і, гм, пос-стає із попелу щоразу, коли є така потреба.

- Ага! - переможно мовив я, - Тепер все мені зрозуміло. Дуже дотепна ідея, цілком її схвалюю і підтримую. Милі жіночки. Вони, сподіваюся, нічого лихого тому хлопцеві не вдіють?

- Не ду… думаю.

- Тоді нехай. Я ж власне зайшов перевірити, чи тобі нічого не потрібно, ну…

- О, мені?

Ешлі підвела на мене погляд, і я несподівано усвідомив, що: а) ми стоїмо ледве не впритул і б) схоже, Ешлі вже встигла наклюкатися. Дуже цікава диспозиція.

- В мене все гараз-ззд. Вз’галі, все просто розкішно.

- А-а. Ну тоді, може, оце ось стане нам у пригоді?

Я видобув на світ божий надпиту пляшку спотикача.