Химерне місто Дрободан

- Я гозумію, гозумію, - заметушився пан Фобіус, - витягаючи з кишені жмут купюр, - ось п’ять тисяч ютилів, як і домовлялися.

- Тільки ви скажіть, - все іще відсторонено поцікавилася Парабелла, кинувши фінанси до шухляди, - Навіщо все-таки він вам знадобився! Такий же наче нешкідливий був…

- Е, дагемно, ви так кажете! Це, якщо жвикаєш до людини - побут, там, от і думаєш що домашній штав і неждатний на підштуп.

От дякую, пане Фобіус, а то “нешкідливий”! Пхе!

- Ну нехай так. Значить-таки на щось спромігся. Ага, ну і зрадив, нарешті, а то вже я починала боятися, що це ніколи не станеться!

Тут я мусив би щось подумати, і я справді це зробив, лише мовою жестів, бо слів просто забракло. Я притулився до стіни, чесно намагаючись не сповзти додолу у німому зачудуванні.

- Так, че було пгоблемою. Бувають же такі благочешні, аж лячно.

А щоб тебе від переляку перекосило!

- У, дуже йому треба, йому б аби випити! Було. Вибачте, весь час забуваю. Ми ж навіть колись одружуватись збиралися…

Овва! Оце так новина! Ні, більше не буду помирати, а то потім такого набрешуть, що вік не відмиєшся!

- Нішого, ще жвикнете. Ну вибачайте, мусю йти, в мене повно важливих шправ. Я з вами жа Нігвананіума гожплатився?

- Ні.

- Тобто?

- Ну нащо питаєте?

- Гаразд, тоді на все добре.

- І вас туди ж.

Мені здалося, чи вона справді якась трохи засмучена? Такого ніколи на моїй пам’яті не траплялося, переважно смуток чи незадоволення в неї виражалися в маніпуляції зі зброєю та чиїсь передчасній кончині. А, хай їй добро буде, грошенят же заробила! А то завжди казала, що я додому грошей не приношу. Так хоч посмертно реабілітувався.

Отже, можна продовжити розслідування. Куди ж тепер вирушить цей архівський розпорядник?

Розпорядник вирушив у напрямку Редакції. Там він повештався неподалік, давши мені можливість помилуватися виглядом Нінки і Джаскіна, що стояли при вході, курили і перешіптувалися. Прислухавшись, я зрозумів, що обговорюються версії моєї трагічної загибелі. Тобто, звичайно, не можна було зовсім виключити ймовірність того, що я іще десь животію, однак, попередній досвід доводив, що на це розраховувати не варто.

Нарешті пан Фобіус зітхнув і розвернувся, ледве не штовхнувши мене плечем.

- Ну що, ти задоволений?

- Я? Просто не тямлюся. А що? - здивувався я.

- Що? - іще більше здивувався чоловік, що стояв за мною.

- Як? - не зрозумів Фобіус.

- Слухай, Фобіус, - роздратовано мовив незнайомець, - в тебе вже здається, зовсім нерви ні в дідька. Час відпустку брати.

- Не знущайся, Порт…

- Тсс-с, бовдуре!

Ага, Портфеллер!

- Та добре. Але ж нас ніхто не чує.

- Відки тобі знати? - резонно зауважив чоловік, - Ходімо краще до офісу.

І не я встиг отямитися, як вони почали повільно зникати, розчиняючись у повітрі.

- Ловіть, це ж Портфеллер! - заволав я. Але змовники вже зникли.

- Я чую голоси! - сіпнувся Нінка.

- Правильно, я ж з тобою спілкуюся! - мовив Джаскін, - Оце нарешті помітив?

- Ні, схоже на голос сердешного Брукса!

- Лише, прошу, без спіритизму. От іще добра-йому-пам’ять ідіот був…

- А, що з вами говорити! - роздратовано кинув я, - Я їм про діло, а вони ні в рило!

- Га? - із розумінням відгукнулися колеги.

Я лише стенув плечима. Вони, цього, правда, не побачили, ну та мені було не до того. У цей момент я раптом усвідомив, де мені шукати Портфеллера та Фобіуса. У лазні! Попри те, що це звучить досить легковажно, мої судження не були позбавлені логіки. Адже вважається, що серйозні і таємні справи вирішуються в офісах із броньованими дверима і звуконепроникними стінами, що робить роботу шпигуна досить некомфортною. Та головне, малоефективною, оскільки після відомого роману скандального письменника Оков Ш. Парині “Життя жучків” всі давно вже знають, що в офісах ніякої таємної інформації тримати не можна. Отож, всі важливі зустрічі та обговорення провадяться в рекреаційних зонах, які, наче, поза підозрою.

Найбільший і найкраще обладнаний фітнес-центр знаходився неподалік від Базару. Я трохи поблукав навколо, та потім зважився ризикнути - все ж таки треба помститися за власну, нехай і неповноцінну, але загибель! Адже ж мені ніхто не видасть на відшкодування моральних збитків стільки ж, скільки заплатили за моє вбивство, як це не образливо. Отож, прослизнувши повз варту, я пішов на звук веселих пісень та плеску води. Далі я навшпиньки пробрався до невеличкого тамбуру, де на купках одягу сиділо троє гоблінів-охоронців. Вони тасували карти та з тугою поглядали у бік низьких дерев’яних дверцят, звідки струменів гарячий вогкий пар. Тоді я пірнув у ці двері і завмер коло стіночки. Виявилося, моя інтуїція мене не підвела. Ось вони, у всій красі!

***