Читаем Химерне місто Дрободан полностью

Ми з нею не бачилися вже досить давно. Напевне, вже днів зо два. Не кохалися, правда, з минулого тижня, та доля нас постійно зіштовхувала - так що, коли хтось наступав мені на ногу на супербазарі чи шпиняв ліктем під ребра в травмаї, я вже безпомилково визначав винного. Оце те, що трапляється, коли дозвіл на близькі стосунки (випроханий у якійсь оргіастичній нестямі в головному храмі Тимчасового Бога) отримано на два роки, а посварилися ми вже через півтора. Тільки не скажу, що такий сакральний травматизм позитивно впливав на теплоту моїх почуттів до Парабелли. Щодо її почуттів, тут сказати важко: вона ж соціальний працівник, а це означає спартанські обмеження у виявленні всіляких там емоцій. В принципі, це мені подобалося, та підозрюю, лише через те, що мені самому ставало до дідька ніяково, коли треба було цюлюватися і усюсюкати - солоденький дебілізм ніколи не був моєю сильною стороною.

Хоча це і не позбавлено деяких переваг.

- Парабелло, ти е-ее, того, гарно виглядаєш… - вичавив я.

- В тебе рідкісний талант вдало підмічати очевидне, - вона скупо всміхнулася і запропонувала до моїх послуг куток канапи, - Можу я сподіватися на честь почути від тебе причину твого вельми несподіваного візиту?

- Сподівайся, чого ж, мені не шкода.

Я взяв до рук сувенірний вибуховий кристал, що правив їй за прес-пап’є і підставив його під косі промені сонця, що сочилися крізь захисні шалюзі. Кристал заграв веселковими переливами.

- Поклади ото, - порадила Парабелла, - Це робочий кристал.

Я зробив вигляд, що недочуваю.

- Гарний. В нього який заряд? Лайка чи оплески?

- Цей вибухає реготом.

- Уявляю, - я здригнувся, справді уявивши, як якась, скажімо, будівля, летить під три чорти у гуркоті несамовитого реготу, і обережно поклав кристал на вишуканий столик для боєприпасів.

- То що? - тоном професійного інтерв’юера промовила Парабелла.

- Ну, як тобі сказати, моя мила (при цьому слові її перекривило, як працівника страхового бізнесу, якого повідомили про початок епідемії), я хотів би ще раз звернутися до питання нашого дозволу. В мене відчуття, ні - я пошукав потрібне слово, - підозри… Ні, впевненість. В тому, що життя моє круто змінюється… Якщо, звичайно, гм-гм-мг, буде, що змінювати.

- Ти, що - миттєво зреагувала вона, - хочеш сказати, що в тебе знов немає грошей віддати борг?

- Йопрст!…, - щиросердно зізнався я.

Я, про це, зізнатись, просто забув. Не можна ж, справді, постійно пам’ятати про такі речі, ризикуючи дожитися до туги за нездійсненним, докорів сумління та безсоння.

- Ні, ну як можна сприймати світ такими обмеженими категоріями?! Я про інше. Моя доля зайшла в глухий кут, покотилася по похилій, полетіла шкереберть, після чого зірвалася в прірву.

- Ти натякаєш, що ти його взагалі не зможеш віддати? - стривожилась вона.

Ні, це просто недоцільно. Замість вдаватися у довгі пояснення, я сумно, зате довго і уважно подивився на Парабеллу. Мовляв, хочу запам’ятати, буду сумувати, і, взагалі, надивляйся на мене, поки я ще тут.

- Е-е, щось негаразд? - вона оглянула себе і стіну за собою.

Отаке-то взаєморозуміння.

- Та ні, все чудово. Все прекрасно, особливо те, що ми навряд чи ще побачимося. От що. Я прийшов попрощатися.

- А, ну щасливо, - потім вона щось таке побачила на моїй виразній пиці, що, здається, завагалася, - Ні, ти що, серйозно? А дозвіл? Ти ж знаєш про регуляцію випадковостей…

- Та справа в тім, що це відтепер не матиме значення.

- Як це?

От тепер настав момент вагомо промовчати і забратися геть. Але Парабелла думала інакше, так що звільнився я лише наступного ранку. Тільки не треба думати, що я скористався нагодою. Швидше вже, нагода скористалася мною.

Більше в мене, звичайно, ні на що часу не вистачило. Я тільки встиг заскочити до братів Попінджей, моїх партнерів у захопливих картярських забавах “Імбіцил” та “Вар’ят”, потиснути руку моєму приятелю з кабацьких мандрів Бібберу, голосно привітатися з іншої сторони вулиці з колишнім колегою по “Веселому пляцку” Пастрікуком та швидко пробігти повз будинок Пенніпінчера, якому я був винен кілька сотень ютилів. Може й добре, що часу було обмаль, бо щоби попрощатись з ними належним чином, мені треба не менше тижня. І ще стільки ж, щоб прийти після цього до більш-менш прийнятного відповідника тями.

Коли я підійшов до Редакції, моє серцебиття досягло найвищої амплітуди і частоти скорочень. Перебуваючи у відмінному самопочутті жертви серцевого нападу та у хорошому самовладанні епілептика, я все-таки зважився подзвонити.


***


Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Вдребезги
Вдребезги

Первая часть дилогии «Вдребезги» Макса Фалька.От матери Майклу досталось мятежное ирландское сердце, от отца – немецкая педантичность. Ему всего двадцать, и у него есть мечта: вырваться из своей нищей жизни, чтобы стать каскадером. Но пока он вынужден работать в отцовской автомастерской, чтобы накопить денег.Случайное знакомство с Джеймсом позволяет Майклу наяву увидеть тот мир, в который он стремится, – мир роскоши и богатства. Джеймс обладает всем тем, чего лишен Майкл: он красив, богат, эрудирован, учится в престижном колледже.Начав знакомство с драки из-за девушки, они становятся приятелями. Общение перерастает в дружбу.Но дорога к мечте непредсказуема: смогут ли они избежать катастрофы?«Остро, как стекло. Натянуто, как струна. Эмоциональная история о безумной любви, которую вы не сможете забыть никогда!» – Полина, @polinaplutakhina

Максим Фальк

Современная русская и зарубежная проза
Былое — это сон
Былое — это сон

Роман современного норвежского писателя посвящен теме борьбы с фашизмом и предательством, с властью денег в буржуазном обществе.Роман «Былое — это сон» был опубликован впервые в 1944 году в Швеции, куда Сандемусе вынужден был бежать из оккупированной фашистами Норвегии. На норвежском языке он появился только в 1946 году.Роман представляет собой путевые и дневниковые записи героя — Джона Торсона, сделанные им в Норвегии и позже в его доме в Сан-Франциско. В качестве образца для своих записок Джон Торсон взял «Поэзию и правду» Гёте, считая, что подобная форма мемуаров, когда действительность перемежается с вымыслом, лучше всего позволит ему рассказать о своей жизни и объяснить ее. Эти записки — их можно было бы назвать и оправдательной речью — он адресует сыну, которого оставил в Норвегии и которого никогда не видал.

Аксель Сандемусе

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза