Химерне місто Дрободан

Колись ця ідея здавалася мені досить дотепною. Ми ж нікому не заважали - пили пивце вечорами, обговорювали поточні вивихи викладачів, складали памфлети про Виховного Бога (пішов Гриць до виховниць, гарненько навчався, як отримував диплома, від щастя усся… і т.д.). Що ще - ну іноді, може, лупцювали відмінників, але не сильно, підробляли документи, та лише з любові до мистецтва, підслуховували і складали досьє на ректора, але без всякого видимого від того задоволення.

- Справді, дивно, - задумався я, - нам би тримати контакт. Допомагати один одному. Та, коли Cкофф Лоу загримів за ґрати, в нас чомусь раптово поменшало ентузіазму.

“І чому я це все розказую? - здивувався я, - Це ж була моя велика урочиста таємниця.”

- Тебе дивують мої запитання? Так я до того, що твій товариш Скофф був корпоративним диверсантом. Ще один член вашої “могутньої купки” крав і продавав інформацію з адміністрації Дрободану, а інший - подався у таємні агенти до посольства Забодянщини. Цей останній, Дюд Спук, ще й працював на півставки інформатором для Архів. Подвійний крендель такий вийшов.

- Архів?! - мимохіть прохопилося в мене, - але ж…

Я замовк, проганяючи інформацію крізь самогонний куб своєї пам’яті. І такий потік первачок, що я ледве не вдавився - а наче ж не вперше. Наступна репліка Редактора цілком відповідала моїм висновкам.

- Тільки у мене для тебе неприємна новина. Спук загинув від руки невідомого найманого соціального працівника минулого місяця. Погана ідея - крутити Архам хвости. Отака страмна халепа. Я розумію, що ти можеш думати про Архів. Їх і дійсно не існує.

Так, дуже цікаво!

- Це легенда, якою прикриваються численні службовці храмів Мертвих Богів.

- В сенсі, храмові курви? - заусміхався я.

- І вони теж. Так що ти розумієш, ми просто вирішили дещо посприяти налагодженню твоєї долі.

Я похмуро огледівся. Як це слід сприймати? Це було попередження чи погроза? Чи може, вони й так уже все вирішили, так би мовити, без мого надокучливого втручання?

- Тому мене дуже тішить, - іронічно всміхнувся пан Оліфаг, - що ти беззастережно погоджуєшся на всі наші умови.

Як, а? Треба ж було так граційно обійти мене з усіх боків!

- Я був вельми радий можливості втішити вашу милість, - я аж здивувався, почувши власні отруйні інтонації, - а чи не образить вас моє безмежне нахабство, якщо я сумирно благатиму паньство нагадати мені ці самі умови: пам’ять вже, знаєте, ні до чорта.

- Ну, не треба так хвилюватися, Бруксе. Спершу ти у нас дуже близько познайомишся з темою смерті…

- Може досить вже залякувати?! - не витримав я, - я ж можу і не витримати, і зіпсувати ваш килим непристойною плямою органічного походження.

Пайба Оліфаг весело примружився.

- Звідпоки це в тебе таке параноїдальне світовідчуття?

- Та якось непомітно виникло в процесі дружнього з вами спілкування.

- Дійсно, мій спосіб поводження з підлеглими себе виправдовує. Та я мав на увазі вакансію, яка в нас нещодавно відкрилася - будеш ти, Бруксе, натхненно писати некрологи до “Голосу Совісті”. Справа потрібна і вдячна, а головне, безперервна подача матеріалу.

До такого я був готовий, як склеротик до річниці весілля. Пан Оліфаг мав приємність спостерігати на моєму обличчі безпосередню дитячу пришелепкуватість, яка, щоправда, швидко змінювалась на досить осмислений шок.

- Які ще… некрологи? Я ж нікому зла не бажаю. В мене, знаєте, гіпотанатонія - нестача гормону танатосу. Ви впевнені, що я впораюсь?

(Хоча, відразу ж зметикував я, є у мене й кілька добрих - хоча й ще досі живих - знайомих, чиї некрологи я волів би написати власноруч.)

- Нічого, попрацюєш у нас із тиждень, і все буде гаразд. Тільки дарма ти так зрадів - складання некрологів не планована діяльність. Якраз тут - найменша частка Щонайгірших Можливостей, про які ти на днях так красномовно нагородив нам нісенітниць, оскільки все найгірше вже сталось. Треба ж тобі починати з елементарного. А там побачимо - може, скоро ти вже зможеш писати про смертельно хворих, приречених до страти і посадових осіб. Нічого-нічого, жартую. А щодо платні… думаю, ми зможемо забезпечити тобі прожитковий мінімум.

Я здригнувся і вкрився холодним потом. Бачив я тих, хто жив на “прожитковий мінімум” - вони перебували у спеціальних місцях за колючим дротом, носили смугасті роби і мали бірочку з номером.

- Ги-ги, - зловтішно сказав Редактор, - це у нас такий професійний жаргон. Ну нічого, щось влаштуємо. А зараз, ходи, познайомишся з майбутніми колегами.

- О, страмна халепа! - з жахом простогнав я.

***