Химерне місто Дрободан

- Ну, - замислився Джаскін, - Нінкомпуп завжди був впевнений у тому, що з ним нічого лихого не станеться. Тому він рідко поновлює свою медичну картку. Ми ж перевіряли - не такі ми дикі звірі, як ти напевне вже встиг собі скласти непохитну думку - в нього на картці залишилось щось з чотирнадцять юнітів, цього з натяжкою і святковою скидкою стане, щоб повідомити лікарю “е-е, в мене тут пробле…”. От і весь консалтінг.

- А що, панна Ешлі в вас виконує обов’язки сестри милосердя?

- Так це ж… - він загадково глянув на мене, - Ну, звичайно, мила дівчинка. Інакше, чого б ти питався про очевидне. Вона так робить, бо їй це подобається. Та втім, не знаю, чи їй подобається взагалі хоч щось у цьому світі. Вона у нас на шостому місяці депресії. До речі, працює в твоєму відділі.

- Ого! - вихопилося в мене, - Який перспективний відділ!

- Та ні, навряд чи можливо настільки перейматися гуманітарними проблемами. Щоправда, твій майбутній начальник - дійсно фанатично захоплюється колекціонуванням повчальних історій про героїв минувшини та природні катаклізми. Його улюблена історія - “Як краса зруйнувала архаїчний світогляд або Халепа Прекрасна”, хоча тут я із ним не погоджуюся… Ну, гаразд, ось ми вже й приїхали, так що сам зараз дізнаєшся.

Панчі Джаскін з ноги прочинив двері і зазирнув досередини. В кімнаті панувала напівтемрява, оскільки світло, що лилося з високого готичного вікна, заступали величезні кімнатні рослини: дозрівали сиром’ятні петрові батоги, квітли довірливі анютині оченята. По-під стінами стояло кілька столів, в кутку тулилася картотека, а ближче до входу - великий письмовий стіл і м’яке крісло, в якому гойдався веселий вусатий добродій.

- Привіт, Гріф! Ось привів тобі співробітника. Роби з ним, що хочеш, я вмиваю руки. Бруксе, це Гріф Реморс, твій начальник, падай навколішки і співай дифірамби. Адью.

І верткий Джаскін, відправивши швидкою повітряною поштою поцілунка Редакторові відділу, зник за дверима.

- Так, - Гріф Реморс припинив гойдатися і уважно подивився в мої брехливі очі. Це ж саме він підливав мені того “Презенту” на журналістському святі, - Так ти у нас - великий спеціаліст з некрологів? Що ж, роботи в нас багато. Останній некрологіст залишив нас…гм… вже давненько.

При цьому файна весела дівчина на ймення Ешлі, що сиділа за столом у темному куточку відірвалась від напруженого споглядання протилежної стіни і швидко глипнула на мене, що дало мені підстави замислитися, за яких же обставин зник мій попередник.

- Ну, спеціаліст - засильно сказано, - гіперболічно зауважив я.

- Та нічого, некрологи - справа вдячна. Гуманітарні проблеми: хвороби, смерть, нещасні випадки, стихійні лиха - взагалі, дуже приємна тематика. А некрологи, відзнач, ще й добре оплачуються. Онде на столі - купа замовлень, так що сідай, ознайомлюйся з матеріалом. І пам’ятай: хороший некролог - початок легенди.

Поки я борсався у паперовій твані звітів і замовлень, по Ешлі знов прибіг Джаскін. Вона, зітхаючи, підвелася, Редактор мистецької хроніки завив сиреною, і пара вирушила на допомогу пацієнтові. Коли вона повернулася, мене вже починало жорстоко нудити від такої кількості читанини. Взагалі-то, я людина грамотна, та це ж не означає, що цим можна зловживати і використовувати задля блага людства! За цей час у відділ кільканадцять разів вривалися підозрілі суб’єкти, робили багато галасу, кидали щось на стіл Редактору і бігли геть. Це або галюніки, або репортери, виснував я. Гріф Реморс переглядав здобич цього мисливсько-збиральницького господарювання, розпачливо позіхав і наповнював папером корзину для сміття. Бідолага. Та, на відміну від мене, він хоч міг нищити те, що потрапляло йому на стіл. Ну що за дурницями змушений я займатися? Беззастережно? Всі умови? Ну нічого, я їм такого понаписую!

***

А того вечора я зібрався відвідати Архів. Я, звичайно, рідкісна за паскудністю сволота, тому ви навряд чи повірите, що я був змушений це зробити. Стверджуватимете, що я вигадую собі малоправдоподібні виправдання, коли я скажу, що отримав попередження у формі гобліна-качка, що розташував свою зухвалу сідницю в моєму кріслі, поклавши брудні гірськолижні чоботи на мій стіл.

- Падла! - вискнув я.

- Зів’янь, пуп’янок, - порадив амбал.

Він підвівся, затуливши могутніми плечима стелю і втиснув мені в руку зіжмаканий папірець.

- І не викобелюйся там, бо…

Гоблін озирнувся, підозріло покосившись очицями у темні кутки, і продемонстрував кілька енергійних жестів, аби в мене не залишилося жодних сумнівів, що життя моє у випадку злісного викобелювання буде насичене різноманітними небезпечними пригодами та непристойними розвагами з летальним завершенням. Не дочекавшись моєї подяки за безкоштовну консультацію, парламентер випірнув з помешкання, гримнувши дверима. Зі стелі посипалися шматки побілки та уламки цегли.

В шоковому стані я колапсував на дивом вціліле крісло, замислився, і аж тоді почувся розпачливий тріск, завіси не витримали наруги, і двері з жаским гуркотом впали додолу. Я підкинувся і з калатаючим серцем та зшаленілим поглядом вибіг з помешкання.