Химерне місто Дрободан

Вже вечоріло, а в моїй цидулці було зазначено дев’яту годину, себто клятий Фобіус вже починає завзято готуватися до відповідальної зустрічі. Певно, хапаючись за серце від жаху, перегортає моє досьє та дрючить амбалів аби їх розлючений вигляд справив на мене профілактично-виховний ефект. Я, звісно, мав що йому сказати, та, боюсь, мої скарги та побажання їм до сра… тобто, по… О, чудове формулювання: немає жодного сенсу їх оприлюднювати.

Усвідомивши свій громадянський обов’язок, я, не зволікаючи, вирушив до явочних апартаментів. Однак, тут мене спіткав несподіваний напад синдрому мінотавра - опинившись у заковулках богемного кварталу, я вміло продемонстрував комплекс вправ по дезорієнтації на місцевості - метався вузькими вуличками та провулками, безліч раз перетинав одноманітні змілілі канали і - класика жанру - намотував кола. А що, скажіть, було робити - перепинити якого митця, що, весь натхненний, брів з кабака за ріг будинку по своїх мистецьких справах, і поцікавитися, де тут розташовується районний осередок Архів? Якби він мене правильно зрозумів, я втратив би навіки віру в долетвірну силу мистецтва. Може, це стрес так вплинув на мою хитку та ніжну нервову систему? Але як пояснити це Фобіусу?

Міркуючи над цим малоприємним питанням, я уповільнив безтямну метанину та з філософічним виглядом повного кретина волочився вулицями. Це і призвело до колізії двох світоглядів - я напоровся необережним боком на якогось дебелого аборигена. Миттєвий ефект мав силу принайменше тайфуну: силою його праведного обурення мене жбурнуло на інший бік вулиці, і моє тіло, що послужило за метальний снаряд, вцілило у двері якогось поважного закладу кабацької спеціалізації.

Кабак, як відомо, явище окультне. Адже тут за допомогою сильнодіючих засобів практикується первісна магія, яка знімає в учасників ритуалу культурні нашарування та звільняє енергію, зазвичай нейтралізовану суспільними обмеженнями. І тоді тут відбуваються справжні мистецькі оргії, які надзвичайно шкодять Системі. Тому повноважні представники різних критичних спілок, як-то Відділ боротьби з нарко-артом, Відділ Записів Актів-порушеннь Громадського Спокою (сумнозвісний ЗАГС) чи Відділ особливо тяжких видів мистецтв досить часто втручаються у різноманітні хеппенінги та перфоманси, у які виливається творче натхнення. Ми називаємо цих системних розпорядників “звіздюки”, (слово того ж походження, що й “звіздець”). До речі, термін “звізда” часто вживається стосовно жінок, які самовіддано намагаються досягти успіху, йдучи задля цього на невиправдані жертви.

Того вечора, перетнувши межі допустимого, я здійснив неочікуваний дебют у світі високого мистецтва. Із виразним зойком я блискавично ввірвався до сфери прекрасного і зупинився тільки тоді, коли на моєму шляху до емпіреїв постала стійка бару. І, без зайвої сором’язливості додам, мій виступ отримав потужний резонанс у суспільстві та критичних колах.

Коли, облитий міцними напоями і обсипаний потрощеним склом, немов святкова прикраса, я спробував піднятись, відразу ж знайшлися охочі допомогти мені й підтримати. Так я опинився, утримуваний за шкірку, перед виразним обличчям розгніваного митця, якого я, звісно, відірвав від процесу натхненного самопізнання.

- Ну, фраер, амба тобі прийшла, - мовив він. Я не міг не погодитись з таким міркуванням. Амба, гаплик, кранти, кришка, труба, фінал, фініш. Див. також “хана” та “триндець ”.

- Ти, чунарь паганий, платить збираєшся?! - Визвірилася салонна манірниця, підводячись з-під стійки, куди її щойно привів інстинкт самозбереження.

- Та я тут ні до чого, шановні! Я випадково повз проходив! Це нещасний випадок! Це прикрість, але не біда! - відчайдушно репетував я, намагаючись звільнитися.

Навколо зібрався чималенький гурт глядачів, що підбадьорювали мого чолов’ягу та закидали порадами, як же саме нам’яти мені писок, розтрощити ребра та натовкмачити кумпол.

- Сча тобі будить нещасний випадок! - пообіцяв мені мій візаві, без жодного зусилля нейтралізуючи мої потуги зірватися з гачка.

- За посуд хто платить буде, покидьок?! - наполягала на своєму розпашіла леді.

- В пику йому, в пику! - не витримували суспензу глядачі. Я осудливо зиркнув на натовп. І похолов. Давно я не спостерігав такої концентрації творчих особистостей на кубічний метр питного закладу. А я ж, бувало, не виповзав з богемних кварталів (бо не міг). От що значить не стежити за культурним розвитком суспільства!

Все, подумалося, звіздець. В такі хвилини можна молитися, сподіваючись, що Боги врятують, а можна гідно прийняти смерть, розуміючи, що сподіватись на таке диво може тільки хворий на ейфоричну шизофренію. Однак, в цей конкретний момент сталося неймовірне. Осяяний неземним світлом, до місця подій, розштовхуючи спраглий до помсти натовп, наближався янгол. Він дивився на мене співчутливо і осудливо, як жінка на коханця, який “вийшов в тираж” раніше ніж слід. Спитаєте, звідки це мені знайомий такий погляд? Чисто дедуктивне теоретизування.