Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

Але навіщо? Він востаннє подивився на коня, той востаннє подивився на нього, і тоді Річард повернувся вниз.

— Ви мене переконали, — сказав він. — У вашій ванній кімнаті є кінь, а я все-таки вип'ю трохи портвейну.

Він налив собі сам, а потім налив Реджеві, який тихо та задумливо дивився на вогонь у каміні.

— Добре, що я заздалегідь приготував три келиха, — сказав Редж. — Я не пам'ятав, навіщо, але тепер згадав. Ви питали мене, чи можна приїхати з подругою, але приїхали сам. Напевно, через канапу. Нічого страшного, таке трапляється. Овва, обережніше, бо розіллєте!

Усі пов'язані з конем думки різко залишили розум Річарда.

— Я питав? — сказав він.

— Так. Я щойно згадав. Здається, ви телефонували мені, щоб запитати, чи я не проти. Я сказав, що мені буде приємно, і це була правда. Я б ту штуку на вашому місці розпилив. Не можна жертвувати щастям заради канапи. А може ваша дівчина просто вирішила, що вечір з вашим старим викладачем буде невимовно нудним, і обрала щось цікавіше, наприклад, вимити голову? Лишенько, я б на її місці саме так і зробив. Лише відсутність волосся змушує мене відвідувати такі заходи.

Настала черга Річарда збліднути та вирячити очі.

Так, він припускав, що С'юзан не захоче їхати.

Так, він сказав їй, що це буде жахливо нудно. Але вона наполягла, що хоче поїхати, бо це її єдина можливість побачити його обличчя, коли воно не освітлене екраном комп'ютера, тож він погодився, і вони домовилися, що він візьме її з собою.

Але потім він забув про це. Він не заїхав за нею.

Він сказав:

— Будь ласка, можна від вас зателефонувати?

РОЗДІЛ 9

Ґордон Вей лежав на землі, не певний, що йому тепер робити.

Він був мертвий. Щодо цього сумніву не було. У його грудях була жахлива діра, а кров, що витікала з неї, була вже слабкою цівкою. Окрім цього не було жодного руху ні в його грудях, ні в інших частинах його тіла.

Він подивився вгору, подивився навкруги, і стало зрозуміло, що якою б частиною себе він для цього не поворушив, вона не була частиною його тіла.

Над ним повільно, нічого не пояснюючи пропливав туман. Недалеко від нього на траві тихо лежав його дробовик, від якого підіймався дим.

Він продовжував лежати, як лежить той, хто прокинувся о четвертій ранку та не може ані заспокоїти свій розум, щоб заснути, ані знайти, чим його зайняти. Він збагнув, що щойно пережив щось на кшталт шоку, що могло пояснити його нездатність думати чітко, але ніяк не пояснювало те, що він взагалі міг думати.

У великій суперечці про те, що відбувається після смерті (якщо взагалі відбувається) — пекло, чистилище або вмирання — одна річ ніколи не викликала жодного сумніву: після своєї смерті ти знатимеш відповідь.

Ґордон Вей був мертвий, але не мав жодної гадки, що йому з цим робити. Раніше з ним такого не траплялося.

Він сів. Тіло, що сіло, здавалося йому таким самим реальним, як те, що досі лежало на землі й охолоджувалося, віддаючи тепло крові імлою пари, що змішувалася з імлою холодного нічного повітря.

Продовжуючи експериментувати, він повільно, спантеличено та непевно підвівся. Земля, схоже, підтримувала його, витримувала його вагу. Втім, звісно, він уже не мав ваги, яку треба було витримувати. Коли він нахилився, щоб доторкнутися до землі, він не відчув нічого, окрім слабкого, наче гумового опору; щось схоже відчуваєш, коли намагаєшся взяти щось затерплою рукою.

Його рука затерпла. І ноги теж, і друга рука, і тулуб, і голова.

Його тіло було мертве. Він не знав, чому досі не був мертвим його розум.

Він стояв заціпенілий, охоплений жахом, а крізь нього повільно пропливали клуби туману.

Він знову подивився на себе, на моторошного, приголомшеного неживого себе, що лежав нерухомо на землі, і йому захотілося здригнутися. Точніше, йому захотілося мати те, що могло б здригнутися. Він хотів плоть. Він хотів тіло. Він не мав ні того, ні іншого.

Його рот видав раптовий крик жаху, але нічого не прозвучало й ніхто його не почув. Він здригнувся, і нічого не відчув.

З його машини надходили музика та світло. Він пішов до неї.

Він намагався йти рівно, але хода була слабка й хитка, непевна та… нереальна. Земля під ногами здавалася неміцною.

Двері машини з боку водія були такі само розкриті, якими він їх залишив, коли вистрибував, щоб зачинити кришку багажника, думаючи, що це займе лише дві секунди.

Уже дві хвилини минуло відтоді, як він був живий. Відтоді, як він був особистістю. Відтоді, як він думав, що відразу знову сяде за руль і поїде далі. Дві хвилини та одне життя тому.

Хіба це не божевілля? — раптом подумав він.

Він обійшов навколо дверей і нахилився, щоб подивитися у зовнішнє дзеркало заднього виду. Він виглядав точнісінько собою, вірніше, собою після великого переляку, але ж цього й треба було очікувати; отже, це він. Це має бути якоюсь маячнею, якимось жахливим кошмаром. Раптом йому спала нова думка, і він спробував дихнути на дзеркало.