Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

— Зрештою я сказав йому, щоб він ішов геть. Досить, мовляв, стовбичити перед моїм каміном. А він мене й питає, чи справді він має зробити саме це? Застрелити?[8] А я йому голосом Гамфрі Богарта кажу: «Ти краще повір мені, друже».

— Серйозно? Як на мене, це більше схоже на Джіммі Кегні.

— Ні, це я Богарта імітую. А Джіммі Кегні ось так каже: «Ти краще повір мені, друже».

Білл нахмурився.

— Це був Джіммі Кегні? Я завжди вважав, що ти так Кеннета Мак-Келлара імітуєш.

— Ти, мабуть, глухий, Білле, в тебе немає слуху. Ось тобі Кеннет Мак-Келлар: «О, ти їдь верхньою дорогою, а я — нижньою…»

— О, зрозуміло. Я думав, ти маєш на увазі шотландського Кеннета Мак-Келлара. То що тобі сказав той священник, Фреде?

— О, він подивився мені просто в очі, Білле, та сказав цим дивним…

— До дідька його акцент, Фреде, просто скажи мені, що він сказав, якщо це варто почути.

— Він просто сказав, що вірить мені.

— Гм. Це не дуже цікава історія, Фреде.

— Напевно, не дуже. Я згадав про це лише тому, що він потім додав, що залишив свого коня у вбиральні й попросив мене доглянути за ним.

РОЗДІЛ 11

Ґордон Вей нещасно плив над темною дорогою. Тобто, намагався плисти. Йому здавалося, що як привид — а він мав визнати, що став саме привидом — він мав бути в змозі плисти над дорогою. Він досить мало знав про привидів, але вважав, що якщо довелося стати одним з них, то мають бути певні компенсації за відсутність фізичного тіла, і що однією з них має бути можливість просто летіти.

Але ні, було схоже на те, що йому доведеться пройти кожен крок свого шляху пішки.

Його метою було спробувати дістатися до свого дому. Він не знав, що він там робитиме, коли прийде, але навіть привидам потрібно десь проводити ніч, і він подумав, що в знайомому оточенні йому стане легше. Чим саме легше, він не знав. Принаймні, ця подорож дала йому мету, а коли він її досягне, то просто доведеться поставити перед собою іншу.

Він пригнічено брів від одного ліхтарного стовпа до іншого, зупиняючись біля кожного, щоб оглянути себе.

Він безумовно ставав дещо примарним. Інколи він ставав майже невидимим, і виглядав майже як гра тіней у тумані, лише сон про себе, який міг просто випаритися та зникнути. А іншим часом він здавався майже твердим і справжнім. Раз або двічі він пробував спертися на стовп, і падав би при цьому, якби не був обережний.

Зрештою, з великим небажанням він почав думати про те, що з ним трапилося. Дивним було це небажання. Він дійсно не хотів думати про це. Психологи кажуть, що розум часто намагається придушити спогади про травматичні події, тож саме в цьому, напевно, і було пояснення. Бо якщо хтось вистрибує з багажника твого власного автомобіля та стріляє тебе на смерть і це не травматична подія, то що тоді травматична?

Він стомлено брів далі.

Він намагався згадати образ свого вбивці, але це було все одно як мацати хворий зуб, і він натомість став думати про інше.

Приміром, чи все гаразд з його заповітом? Він не зміг цього згадати, тож подумки зробив помітку, що треба не забути зателефонувати вранці адвокату, а потім подумки зробив помітку більше не робити таких поміток.

Як його компанія виживатиме без нього? Жодна з можливих відповідей на це питання йому не подобалася.

Як щодо його некрологу? Від цієї думки мороз пройняв його до самих кісток, де б вони зараз не були. Чи зможе він його прочитати? Що там напишуть? Краще б вони постаралися, виродки. Подивіться, що він зробив. Сам-один врятував британське виробництво програмного забезпечення: великий експорт, пожертви на благодійність, долання Атлантичного океану на підводному човні з сонячними батареями (не вийшло, але спроба була добра). А про ту справу з Пентагоном вони нехай краще не згадують, бо інакше він нацькує на них адвокатів.

Він подумки зробив помітку, що вранці треба не забути зателефонува…

Ні.

Чи може мрець порушити справу про наклеп? Це міг знати лише його адвокат, якому він не зможе зателефонувати вранці. З непереборним жахом він зрозумів, що з усіх речей, які він залишив у світі живих, найбільше йому не вистачатиме саме телефону, і після цього він рішуче повернувся думками туди, куди йому не хотілося повертатися.

До вбивці.

Йому здавалося, що його вбивця був схожий на Смерть; чи може, це просто пустощі його уяви? Чи не наснилося йому, що то була фігура в балахоні? Що могла будь-яка людина, хоч у балахоні, хоч у звичайному одязі, робити в багажнику його автомобіля?

Цієї миті якась машина пронеслася повз нього по дорозі й зникла в ночі, забравши з собою оазу свого світла. Він з тугою подумав про теплий, з регульованою температурою затишок своєї машини, що залишилася покинута на дорозі позаду, а потім йому спала раптова екстраординарна думка.

А чи не має можливості зупинити попутку? Чи може хто-небудь побачити його? Як зреагує той, хто його побачить? Що ж, була лише одна можливість з'ясувати це.

Почувши, що позаду здалека наближається ще один автомобіль, він обернувся обличчям до нього. Крізь туман до наближалися два розмиті кола фар, тож Ґордон стиснув свої фантомні зуби та виставив до машини великий палець.