Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

Машина промчала повз нього.

Повний нуль.

Розлючений, він показав услід заднім вогням автомобіля образливий жест і збагнув, дивлячись крізь свою підняту руку, що наразі він мав не найкращу видимість. Можливо, йому вдасться покращити свою видимість напруженням сили волі, коли йому це потрібно? Він зосереджено заплющив очі, потім збагнув, що для оцінки результату вони йому знадобляться розкритими.

Він спробував ще раз, щосили напружив свій розум, але результат був незадовільний. Хоча й вдалося створити свого роду рудиментарну сяйливість, він не міг її втримувати, вона згасла майже миттєво, хоч яких би розумових сил він не докладав. Якщо він хоче, щоб його присутність відчули або хоча б побачили, йому доведеться дуже розважливо обирати момент.

Ззаду швидко наближався ще один автомобіль. Ґордон знову розвернувся, виставив великий палець, дозволив машині наблизитися та зволів стати видимим.

Машина трохи відхилилася від свого курсу та поїхала далі, лише трохи сповільнившись. Що ж, це вже щось. Що ще може він зробити? Він може піти, стати під ліхтарем і потренуватися. Наступну машину він точно зупинить.

РОЗДІЛ 12

«…тож якщо хочете, залиште мені повідомлення, і я зателефоную вам якнайшвидше. Можливо». Пі-іп.

— Лайно. Дідько. Зачекай хвилину. Прокляття. Слухай… Ем…

Клац.

Річард втиснув слухавку на її місце та ввімкнув задній хід, щоб повернутися на двадцять метрів і ще раз глянути на дороговказ біля бокової дороги, повз яку він щойно промчав, не помітивши її в тумані. Він виїжджав з Кембриджської системи доріг з одностороннім рухом своїм звичайним способом, тобто їздив колами з дедалі більшою швидкістю, аж доки не досягнув свого роду другої космічної та не полетів звідти геть у випадковому напрямку, який тепер треба було визначити та скоректувати.

Повернувшись до бокової дороги, він спробував зіставити інформацію на дороговказі з інформацією на карті. Але це було неможливо. Це перехрестя, напевно, навмисно розташували на лінії розділу між сторінками карти, а дороговказ зловісно кружляв на вітрі.

Інстинкт підказував йому, що він прямує в неправильному напрямку, але він не хотів повертатися тією самою дорогою, боячись, що його знову затягне в гравітаційний вир транспортної системи Кембриджу.

Тому натомість він повернув ліворуч, сподіваючись, що там на нього чекає краща доля, але через який час його нерви не витримали, і він повернув праворуч, потім спробував повернути ліворуч, і після ще кількох таких маневрів заблукав остаточно.

Він вилаявся та ввімкнув у машині обігрів. Якби він зосередився на тому, куди він їде, а не намагався водночас телефонувати, він би принаймні знав зараз, де він є, — казав він собі. Взагалі-то йому не подобалося мати телефон у машині, він вважав це зазіханням на приватність. Але Ґордон наполіг на цьому та навіть заплатив за це.

Річард роздратовано зітхнув, від'їхав назад і знову розвернувся. Роблячи це, він мало не збив людину, яка тягнула в поле тіло. Принаймні, так інтерпретував побачене впродовж секунди його перевантажений мозок, але насправді то був, напевно, місцевий фермер з мішком чогось поживного, хоча що він тут робив посеред ночі, було незрозуміло. Коли Річард розвертався, промені його фар на мить вихопили силует людини, що тупцювала по полю з мішком на спині.

«Добре, що то не я», — похмуро подумав Річард, і знову рушив.

Через кілька хвилин він доїхав до перехрестя з дорогою, що була більше схожа на головну, мало не звернув на неї праворуч, але натомість повернув ліворуч. Дороговказів не було.

Він знову потикав пальцем у кнопки свого телефону.

«…зателефоную вам якнайшвидше. Можливо». Пі-іп.

— С'юзан, це Річард. З чого мені почати? Яка халепа. Слухай, мені шкода, дуже шкода. Я дуже налажав, я не знаю чим себе виправдати. Слухай, я зроблю що завгодно, щоб спокутувати це, обіцяю…

У нього була слабка підозра, що це не той тон, яким розмовляють з автовідповідачем, але він не зупинявся.

— Чесне слово, ми можемо поїхати кудись, взяти відпустку на тиждень, або хоча б на ці вихідні, якщо хочеш. Точно, на ці вихідні. Поїдемо кудись, де сонячно. Байдуже, як сильно Ґордон намагається тиснути на мене, ти й сама знаєш, як він уміє тиснути, адже він твій брат, врешті-решт. Я просто… ем… взагалі-то, краще це зробити на наступні вихідні. Дідько, дідько, дідько. Просто я вже пообіцяв… Ні, слухай, це неважливо. Ми все одно зробимо це. Мені начхати на завершення «Гімну» для «Комдекса». Це не кінець світу. Ми просто поїдемо. Нехай Ґордон відчепиться від мене та… А-а-а-а-а-а-а-а!

Річард шалено крутнув кермо, щоб об'їхати примару Ґордона Вея, що раптово з'явилася в променях його фар і з розбігу стрибнула назустріч.