Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

Річард причесав волосся. А ще він подумав про портрети, що висіли високо в темряві над їхніми головами. Він почистив зуби. Тихе дзижчання люмінесцентних ламп повернуло його в теперішній час і з неабияким жахом він раптом згадав, що перебував тут зараз як зламник.

Щось змусило його подивитися в очі своєму віддзеркаленню, потім він труснув головою, намагаючись прочистити її.

Коли повернеться С'юзан? Це, звісно, залежить від того, чим вона зараз займається. Він швидко витер руки та повернувся до автовідповідача. Він тикав у кнопки, а його сумління тикало його. Плівка перемотувалася дуже довго і він, здригнувшись, збагнув, що це, напевно, Ґордон сьогодні перевершив самого себе.

Він, звісно, забув, що на автовідповідачі мають бути повідомлення, які залишив не тільки він, а прослуховування чужих повідомлень на автовідповідачі рівносильно читанню чужої пошти.

Він знову пояснив собі, що все, що він намагається зробити — виправити помилку, якої припустився раніше, доки вона не призвела до безповоротних наслідків. Він просто програватиме короткі уривки, доки не знайде свій голос. Це буде не дуже погано, він навіть не зможе розібрати, що там кажуть.

Він подумки застогнав, потім стулив зуби та так сильно тицьнув по клавіші «Грати», що промахнувся, натиснувши помилково на «вийняти касету». Він повернув касету на місце та натиснув на кнопку «Грати» обережніше.

Пі-іп. «О, С'юзан, привіт, це Ґордон, — сказав автовідповідач. — Я зараз уже їду до котеджу. Це вечір…» Кілька секунд Річард перемотував плівку вперед. «…хочу бути певним, що Річард працює. Я маю на увазі справді працює». Річард похмуро скривився та знову тицьнув на кнопку перемотування вперед. Йому дуже не подобалося, що Ґордон намагався тиснути на нього через С'юзан, до того ж уперто заперечуючи, що він це робить. Якщо це триває вже давно, не дивно, що С'юзан дратується при згадках про його роботу. Клац. «…реагування. Передай, будь ласка, щоб С'юзан замовила знак «Озброєне реагування» з загостреним кінцем знизу та такої висоти, щоб кролі бачили.»

— Що? — тихо пробурмотів Річард, і його палець над кнопкою перемотування завагався на секунду. У нього було враження, що Ґордон відчайдушно бажає бути схожим на Говарда Г'юза, і якщо йому ніколи не стати таким багатим, він міг принаймні спробувати бути вдвічі ексцентричнішим.

Вистава. Очевидна вистава.

«Я, звісно, маю на увазі секретарку С'юзан з офісу, а не тебе, — продовжував голос Ґордона на автовідповідачі. — Про що я казав? О, так. Річард і «Гімн 2.00». С'юзан, воно за два тижні має вже бути…» Міцно стуливши губи, Річард натиснув на кнопку перемотування плівки.

«…суть у тому, що є лише одна людина, яка має можливість дізнатися, чи виконує він важливу роботу, або ж просто мріє, і ця єдина людина…» Він знову сердито натиснув кнопку. Він обіцяв собі, що нічого не слухатиме, а тепер розлютився через те, що почув. Він справді має припинити це.

Ну, ще одна спроба.

Коли він знову включив відтворення, була лише музика. Дивно. Він промотав плівку вперед, але все одно отримав музику. «Навіщо комусь телефонувати та грати автовідповідачу музику?» — думав він.

Телефон задзвонив. Річард зупинив касету, підняв слухавку, а потім мало не кинув її, як електричного вугря, збагнувши, що він робить. Ледве наважуючись дихати, він підніс слухавку до вуха.

— Правило зламника номер один, — сказав голос у слухавці. — Ніколи не піднімай слухавку, коли ти в чужій квартирі. Бо ким ти в біса можеш назватися?

Річард завмер. Минула секунда або дві, перш ніж він згадав, як користуватися голосом.

— Хто це? — зрештою прошепотів він.

— Правило номер два, — продовжував голос. — Підготовка. Бери з собою потрібні інструменти. Бери рукавички. Спробуй хоч трохи уявити те, що на тебе чекає, перш ніж почнеш теліпатися посеред ночі на підвіконнях.

— Правило номер три. Ніколи не забувай про правило номер два.

— Хто це? — вигукнув Річард

Голос продовжував, ігноруючи його.

— Сусідський Патруль, — сказав він. — Якщо ти визирнеш із заднього вікна, то побачиш…

Тягнучи за собою провід телефону, Річард підбіг до вікна та визирнув. По його очах здалека вдарив спалах.

— Правило номер чотири. Ніколи не ставай там, де тебе можуть сфотографувати.

— Правило номер п'ять… Ти слухаєш мене, Мак-Даффе?

— Що? Так… — ошелешено сказав Річард. — Звідки ви мене знаєте?

— Правило номер п'ять. Ніколи не зізнавайся як тебе звати.

Річард мовчки стояв та важко дихав.

— Якщо тобі цікаво, я набираю платні курси…

Річард нічого не сказав.

— Ти вчишся, — продовжував голос. — Повільно, але вчишся. Якби ти вчився швидко, то вже поклав би слухавку, звісно. Але ти цікавий і некомпетентний, тому не кладеш. Насправді в мене немає курсів для зламників, якою б привабливою не була ця ідея. Я певний, що вони користувалися б попитом. Якщо ми не можемо обійтись без крадіїв, нехай вони принаймні будуть освічені.