Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

— Але якщо б я вів такі курси, тебе я зачислив би безоплатно, тому що я теж цікавий. Мені цікаво дізнатися, чому пан Річард Мак-Дафф, який, наскільки мені відомо, тепер став заможним чоловіком, кимось там у комп'ютерній індустрії, раптом змушений вдиратися в чужі домівки?

— Хто?..

— Тому я провів невелике дослідження, зателефонував у довідкову службу та виявив, що квартира, в яку він вдерся, належить пані С. Вей. Я знаю, що роботодавця пана Річарда Мак-Даффа звати пан Ґ. Вей, і мені цікаво, чи вони, бува, не родичі?

— Хто?..

— Ти розмовляєш зі Свладом, більше відомим як «Дірк» Челлі, який наразі працює під псевдонімом Джентлі, з причин, про які наразі краще не казати. Бажаю тобі доброго вечора. Якщо хочеш дізнатися більше, через десять хвилин я буду в «Піца-Експрес» на Аппер-Стріт. Не забудь взяти з собою гроші.

— Дірк? — скрикнув Річард. — Ти… Ти намагаєшся шантажувати мене?

— Ні, дурню, на піцу гроші!

У слухавці клацнуло — Дірк Джентлі поклав слухавку.

Секунду або дві Річард стояв приголомшений, потім знову витер чоло та обережно, наче пораненого хом'ячка, поклав слухавку.

Його мозок почав тихо гудіти та смоктати пальчик. Багато маленьких нервових клітиночок кори його головного мозку взяли одне одного за ручки та почали водити хоровод і співати дитячі пісеньки. Він трухнув головою, намагаючись змусити їх припинити, та швидко знову сів біля автовідповідача.

Він довго сперечався з самим собою, натискати ще раз чи не натискати кнопку «Грати», а потім натиснув на неї ще до того, як визначився. Не минуло й чотирьох секунд легкої оркестрової музики, аж від вхідних дверей почулося шкрябання ключа в замку.

Запанікувавши, Річард натиснув на кнопку виймання касети, засунув її в кишеню своїх джинсів і встромив замість неї нову касету, яку взяв з купи біля автовідповідача. Вдома у нього біля автовідповідача була схожа купа. Їх приносила С'юзан з офісу — бідолашна страждальниця С'юзан з офісу. Треба не забути виявити їй вранці своє співчуття, якщо йому стане на це часу та зосередженості.

Раптом, навіть не усвідомивши цього, він змінив думку. Він миттєво вийняв з апарата нову касету, повернув туди викрадену, стукнув по кнопці зворотного перемотування та кинувся на канапу, де за дві секунди до того, як відчинилися двері, спробував вмоститися в недбалій і переможній позі. Корячись інстинкту, він заховав ліву руку за спиною, бо це могло статися в пригоді.

Коли він намагався надати рисам свого обличчя вираз у рівній мірі каяття, життєрадісності та сексуальної привабливості, двері відчинилися, і в них зайшов Майкл Вентон-Вікс.

Усе зупинилося.

Надворі вщухнув вітер. Сови завмерли в польоті. Ну, сови може завмерли, а може й ні, але центральне опалення безсумнівно вимкнулося, не в змозі чинити опір надприродному холоду, що раптом пронісся по кімнаті.

— Що ти тут робиш, Середо? — суворо запитав Річард. Він підвівся з канапи, неначе злетівши силою гніву.

Майкл Вентон-Вікс був великим чоловіком із сумним обличчям, у певних колах його знали як Майкла Середа-Тиждень, бо це були звичайні терміни, до яких він обіцяв усе виконати. Він був одягнений у костюм, який був бездоганно викраяний ще тоді, коли його батько, покійний лорд Маґна, купив його сорок років тому.

Майкл Вентон-Вікс посідав дуже високе місце в маленькому, але ретельно складеному списку людей, які дуже не подобалися Річардові.

А не подобався він тому, що Річардові здавалася дуже огидною думка про те, що хтось настільки привілейований може водночас так жаліти себе через те, що світ не розуміє проблеми привілейованих людей. Майкл, у свою чергу, не любив Річарда з тієї простої причини, що Річард не любив його та не робив з цього секрету.

Майкл повільно та сумно озирнувся в коридор, з якого заходила С'юзан. Побачивши Річарда, вона зупинилася. Вона поклала сумочку, розмотала свій шарф, розстібнула пальто, зняла його, вручила Майклові, підійшла до Річарда та дала йому ляпаса.

— Я чекала на це весь вечір, — люто сказала вона. — І навіть не пробуй удавати, ніби тримаєш лівою рукою за спиною букет квітів, який забув принести. Цим трюком ти вже користався раніше, — вона розвернулася та пішла.

— Цього разу я забув коробку шоколадних цукерок, — похмуро сказав Річард, простягаючи їй вслід пусту руку. — Я проліз усю зовнішню стіну, і лише тоді згадав про них. Ох і дурнем я почувався, коли в кімнату потрапив.

— Це не смішно, — сказала С'юзан.

Вона стрімко пішла на кухню, і звідти почулися такі звуки, ніби вона голими руками молола каву. Як для людини, яка завжди виглядала такою охайною та милою, вона мала пекельний темперамент.

— Це правда, — сказав Річард, абсолютно ігноруючи Майкла. — Я мало не вбився.

— Я на це не куплюсь, — відповіла з кухні С'юзан. — Якщо хочеш, щоб у тебе встромилося щось велике та гостре, іди сюди та пожартуй тут.

— Напевно, зараз уже безглуздо просити вибачення? — гукнув Річард.

— Ще б пак, — сказала С'юзан, примчавшись з кухні. Вона дивилася на нього палкими очима та навіть ногою тупнула.