Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

«Я не можу дозволити цій посаді перетворитися на синекуру. Зрозумій це, синку: ти маєш заробляти на своє життя, бо інакше як на це подивляться люди?» — казав його батько, і Майкл тоді кивав серйозно та починав вигадувати цифри для наступного місяця, чи коли там він мав видати черговий номер.

Але його мати була не така поблажлива. Анітрішечки.

Майкл зазвичай називав свою мати поза очі старою бойовою сокирою, але якщо порівнювати її з бойовою сокирою чесно, це мала б бути майстерно виготовлена, чудово збалансована бойова сокира з елегантним мінімумом витонченого гравірування, що закінчувалося трохи не доходячи до блискучого гострого леза. Один змах таким інструментом, і ви навіть не помітите, що по вас влучили, аж доки трохи згодом не спробуєте подивитися на годинник і не виявите, що у вас уже немає руки.

Весь цей час, будучи відданою дружиною та люблячою, але суворою матір'ю, вона терпляче (або ж з удаваним терпінням) чекала за кулісами. Тепер, коли її (змінімо на мить метафору) вийняли з піхов, усі тікали навсібіч.

Включаючи Майкла.

Вона твердо вірила в те, що Майкл (якого вона тихо обожнювала) був геть зіпсований у гіршому розумінні цього слова, і вона була рішуче налаштована покласти цьому край.

Не більше кількох хвилин їй знадобилося для того, щоб зрозуміти, що він кожного місяця просто вигадував фінансовий звіт, що журнал, яким бавився Майкл, був фінансовою кровотечею, з нього постійно надходили величезні рахунки за ресторани, таксі та витрати на персонал, які син пустотливо декларував як витрати виробництва. Усе це просто губилося десь у велетенських рахунках Маґна Хауза.

Тоді вона викликала Майкла до себе. Тук-тук-і-тук-і-тук-тук.

— Як ти хочеш, щоб я з тобою розмовляла, — запитала вона, — як зі своїм сином чи як з редактором одного з моїх журналів? Мене влаштовують обидва варіанта.

— Твоїх журналів? Ну, я твій син, але я не розумію…

— Добре. Майкле, я хочу, щоб ти подивився на ці цифри, — жваво сказала вона, даючи йому аркуш з принтера. — Ті, що зліва, показують реальні доходи та витрати журналу, а ті, що праворуч — твої цифри. Тобі нічого не здається дивним?

— Мамо, я можу все пояснити, я…

— Добре, — люб'язно сказала леді Маґна, — я дуже рада цьому.

Вона забрала в нього роздруківку.

— Отже. У тебе є якісь ідеї щодо того, як покращити справи цього журналу в майбутньому?

— Так, авжеж. У мене є ідеї. Я…

— Добре, — радісно усміхнувшись, сказала леді Маґна. — Що ж, у такому разі все добре.

— Ти не хочеш їх почути?

— Ні, не треба, любий. Я просто рада, що тобі є що сказати з цього приводу. Я певна, що новий власник «Фетома» буде радий тебе вислухати.

— Що? — приголомшлено спитав Майкл. — Ти хочеш сказати, що продаси «Фетом»?

— Ні. Я хочу сказати, що вже продала його. На жаль, отримала я за нього небагато. Один фунт стерлінгів і обіцяння залишити тебе редактором ще на три номери, після чого твою долю вирішуватиме новий власник.

Майкл стояв із витріщеними очима.

— Ну що ти, — розважливо казала його мати, — не могли ж ми продовжувати так, як було раніше. Ти завжди погоджувався з батьком, що ця посада не має бути твоєю синекурою. А оскільки мені було б надзвичайно важко повірити в твої вигадки або спростувати їх, я вирішила перекласти цю проблему на когось, хто матиме з тобою більш об'єктивні стосунки. А зараз у мене запланована інша зустріч, Майкле.

— Але… кому ти його продала? — белькотів Майкл.

— Ґордону Вею.

— Ґордону Вею! Але ж заради Бога, мамо, він…

— Йому дуже кортить стати меценатом мистецтв. Думаю, його наміри серйозні. Я певна, що ви з ним чудово порозумієтеся. А зараз вибач…

Майкл стояв на своєму:

— Я ще ніколи не чув нічого настільки обурливого! Я…

— Ти знаєш, ці самі слова сказав і пан Вей, коли я показала йому ці цифри, а потім висунула вимогу, щоб тебе залишили редактором на три місяці.

Майкл гнівався, почервонів, грозив пальцем, але так і не зміг вигадати, що йому ще сказати. За винятком лише:

— А що було б, якби я сказав розмовляти зі мною як з редактором одного з твоїх журналів?

— Ну як же, любий, — ласкаво посміхнулася леді Маґна, — тоді б я, зрозуміло, зверталася б до тебе «пане Вентон-Вікс». А зараз не стала би казати тобі поправити краватку, — додала вона, малопомітним жестом вказавши нижче його підборіддя.

Тук-тук-тук-тук-тук-тук.

— Номер сімнадцять, кажете?

— Гм… Що? — спитав Майкл, хитаючи головою.

— Ви ж, начебто, просили до номера сімнадцять? — спитав таксист. — Ми вже приїхали.

— О. О, так, дякую, — сказав Майкл. Він вийшов з авто та понишпорив у кишені, шукаючи монети.

— Тук-тук-тук?

— Що? — спитав Майкл, простягаючи гроші.

— Тук-тук-тук, — сказав водій, — всю дорогу. Вас щось непокоїть, га?

— Вас це не стосується, — різко відповів Майкл.

— Як скажете. Просто подумав, може ви з глузду їдете, абощо, — сказав таксист і поїхав.