Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

Майкл зайшов у свій будинок і пішов через холодний передпокій до їдальні, ввімкнув світло та налив собі з графина бренді. Потім він зняв пальто, кинув його на великий обідній стіл з червоного дерева, підсунув крісло ближче до вікна та сів у нього, тримаючи в руках келих, обдумуючи свої образи. Тук-тук-тук, — стукав він по вікну.

Під час видання трьох обумовлених номерів він похмуро залишався редактором, а потім його без церемоній вигнали. Було знайдено нового редактора на ім'я А. К. Росс, який був молодий, голодний і амбіційний, і який швидко зробив журнал сенсаційно успішним. А Майкл тим часом був розгублений і беззахисний. Для нього не залишилося нічого.

Він знову постукав по вікну та подивився на маленьку настільну лампу, що стояла на підвіконні та вабила його погляд. Досить огидна, звичайна маленька лампа, і єдиним, що завжди привертало до неї його увагу, було те, що саме ця лампа вбила електричним струмом його батька, і саме тут він тоді сидів.

Коли йшлося про техніку, старий був такий дурний. Майкл уявляв собі, як батько дуже зосереджено дивився крізь окуляри з лінзами-півмісяцями та посмоктував свій вус, намагаючись розв'язати загадкові складності штепсельної вилки. Здається, він устромив її в розетку не пригвинтивши кришку, а потім спробував, не виймаючи її, замінити в ній запобіжник. Так він отримав електричний удар, який зупинив його й без того хворе серце.

«Така проста, проста помилка, — думав Майкл, — якої будь-хто міг припуститися, будь-хто, але наслідки просто катастрофічні».

Просто катастрофічні. Смерть його батька, його власна втрата, сходження до слави того гидкого Росса й катастрофічний успіх журналу та… Тук-тук-тук. Він подивився на вікно, на своє віддзеркалення та на темні тіні кущів за ним. Він знову подивився на лампу. Це був той самий предмет, те саме місце, і помилка була така проста. Легко припуститися, легко запобігти.

Єдиним, що відділяло його від тієї простої миті, був невидимий бар'єр з кількох минулих місяців.

Раптом його охопив дивний спокій, неначе всередині нього щось несподівано вирішилося. Тук-тук-тук. «Фетом» належав йому. Він не мав бути прибутковим, він був його життям.

Його життя забрали в нього, на це треба відповісти. Тук-тук-тук-дзень. Несподівано для себе він розбив скло та досить сильно порізався.

РОЗДІЛ 15

Стоячи перед своїм «котеджем», Ґордон Вей починав розуміти деякі з не дуже приємних особливостей буття мертвим.

З точки зору будь-якої іншої людини це був, взагалі-то, досить великий будинок, але Ґордон завжди мріяв про котедж за містом, а коли настав нарешті час купувати, він виявив, що має на це більше грошей, ніж він коли-небудь сподівався мати, тому купив старий великий будинок парафіяльного священика та назвав його «котеджем» попри наявність семи спалень і чотирьох акрів вогкої кембриджширської землі. Це не допомогло йому налагодити стосунки з людьми, які мали лише котеджі, але якби Ґордон Вей дозволяв собі керуватися тим, що подобається іншим людям, він не був би Ґордоном Веєм.

Тепер він, звісно, вже не був Ґордоном Веєм. Він був привидом Ґордона Вея.

У кишені в нього були привиди ключів Ґордона Вея.

І саме це усвідомлення змусило його на мить прикипіти до місця. Думка про ходіння крізь стіни була йому відверто огидна. Цього він наполегливо уникав усю ніч. Він навпаки намагався хапати або зачіпляти все навколо, щоб проявити свою істотність. Необхідність потрапити в будинок, у свій власний будинок іншим способом, ніж власницькою ходою зайти через головні двері, наповнила його стрімким відчуттям втрати.

Дивлячись на будинок, він бажав, щоб той не був таким добрим зразком вікторіанської готики, і щоб місячне світло не грало так холодно на його вузьких гострокінцевих вікнах і непривітних башточках. Купуючи його, він, дурень, пожартував, що цей будинок має такий вигляд, ніби в ньому є привиди, не розуміючи, що одного дня тут буде його привид.

Його дух майже заледенів, коли мовчазно рухався вздовж доріжки, обабіч якої височіли силуети тисових дерев, що були набагато старші за будинок. Дуже неприємною була думка про те, що хтось інший може боятися іти такою доріжкою в таку ніч, побоюючись зустріти такого, як він.

Ліворуч від нього, за тисовими деревами височіла похмура стара церква, що вже занепадала; нею користувалися лише по черзі з церквами сусідніх сіл, цим керував вікарій, який, прибуваючи до храму, був завжди захеканий через їзду на велосипеді та завжди розчарований, побачивши лише кількох людей, що чекали на нього. За шпилем церкви висіло холодне око місяця.

Раптом Ґордону здалося, що він побачив якийсь рух, ніби хтось промайнув серед кущів біля його будинку, але то була, — переконав він себе, — лише його уява, перенапружена тим, що він помер.

Що там могло бути таке, чого йому тепер боятися?