— Чи зможу я отримати свої гроші? Я не хочу померти з голоду до того, як мене звільнять.
— Ми подивимося, що можна зробити. Грошей ви, можливо, й не отримаєте, зате будете поміщені в камеру, де можна добре попоїсти.
Я ніколи раніше не чув, щоб були превілейовані камери, і в його обіцянку не повірив. Я підписав заключний протокол, і повернувся до камери. Мене огорнула лють, я почав калатати в двері й завимагав від наглядача шматок паперу, на якому написав до начальника в’язниці: «Немає сил терпіти голод. Якщо на протязі двох днів не отримаю гроші на лавочку, відмовлюся приймати їжу».
Трохи пізніше я був викликаний до начальника:
— Голодування вважається у нас антирадянською демонстрацією. Таким способом ви не зможете нічого досягти. Застерігаю вас проти цього.
— Громадянине начальнику, у мене немає вибору. Я вже використав усі інші засоби.
Мій колега по камері був вражений.
— Як можна писати такі речі до НКВС? Вони застосують проти вас суворі репресії.
— Минули ті часи, коли я їх боявся.
Коли через два дні наглядач приніс мені суп — я відмовився.
Не торкнувся навіть води. Через півтора дні я був покликаний до слідчого.
— Ви збожеволіли, Олександре Семеновичу? Тут, у нашій цитаделі, влаштовувати демонстрації проти радянської влади? Чи хочте в останню хвилину зіпсувати свою справу?
— Громадянине капітане, я не маю вибору, бо вже просто не можу зносити голоду. Я маю право поводити себе так, як це роблять радянські в’язні. Хочу мати свої 50 карбованців на «лавочку». Моє бажання не є антирадянською демонстрацією.
— Я вимагаю від вас, щоб ви припинили голодування.
— Не припиню.
— Олександре Семеновичу, я саме збирався щось зробити у вашій справі, коли надійшло повідомлення про вашу голодівку. Зрозумійте, що НКВС не потерпить ніяких незаконних засобів впливу на себе. Я не зможу нічого для вас зробити, доки не припините голодівки.
— Місяцями я не вдавався до голодування. Але ви нічого для мене не зробили, і я вам уже не вірю.
— Якщо припините голодування, отримаєте все, чого потребуєте.
— Коли я отримаю свої гроші?
— Гроші не отримаєте, зате отримаєте досить харчів. Але перед тим маєте припинити голодування.
— Я не можу вам вірити після всього, що пережив, громадянине слідчий.
— Олександре Семеновичу, ідіть зараз до начальника в’язниці й скажіть йому, що припиняєте голодівку. Тоді я все для вас зроблю.
Я відмовив. Він розсердився.
— Ви дурень, який хоче лобом розбити мур. Я даю вам добрі поради, а ви опираєтесь, мов козел.
— Можете ви мені пообіцяти особисто, громадянине слідчий, що в тій чи іншій формі виконаєте моє прохання, якщо припиню голодування?
— Обіцяю.
— Тоді я припиняю.
— Ідіть до начальника в’язниці й зробіть йому відповідну заяву.
Але до цього не дійшло. Мене повернули до камери, яка була вже порожньою. Мого співкамерника забрали, щоб він не міг бути свідком моєї перемоги. Через кілька хвилин двері відчинилися і зайшов керівник «лавочки». Він дав мені папір та олівець і попросив написати, що я хочу отримати.
— Громадянине, у мене немає грошей на рахунку.
— То байдуже, напишіть, що хочете мати.
— Я не знаю, що є на складі, не знаю цін і не знаю, що маю право замовити.
— Пишіть, що треба, а ми подивимось, що з цього вийде.
Він пішов. Чогось подібного я не пам’ятаю. Кожна камера раз на місяць мала день «лавочки». Якщо хто-небудь у цей день випадково був на допиті, то втрачав свій шанс і цілісінький місяць нічого не отримував. Навіть якщо вони переведуть гроші на мій рахунок, завжди існувала ймовірність пропустити день «лавочки», у такому разі доведеться очікувати цілий місяць. А тут лавочник сам прийшов до мене в камеру, щоб прийняти від мене замовлення. «Світ перевернувся догори ногами», — подумав я сам собі.
Та це ще не був кульмінаційний пункт мого здивування. Я виписав усе, що мені прийшло на думку, зовсім не маючи надії справді щось отримати. Гадав, що вже сам факт замовлення якось заспокоїть мій голод. Через чверть години повернувся лавочник і мовчки забрав мій список. А ще за півгодини він приніс усе. Навіть шоколадки. Я онімів.
— Коли ще можна буде зробити замовлення?
— Коли все з’їсте.
Проте й це ще було не все. Увечері прийшов наглядач і приніс мені нормальний обід — суп, смажене м’ясо та картоплю.
— Чи часто будуть такі харчі?
— Щоденно.
Я так добре наївся, що вирішив із принесених з лавочки продуктів зробити недоторканний запас. Через три дні я почував себе як курортник. Явно відчував, що сили повертаються до мене. На третій день, а було це 18 грудня 1939 року, мене було викликано з речами й спроваджено до середніх розмірів кімнати зі столом та паркетом і наказано чекати. Потім мені вчинили ретельний обшук і, нарешті, службовець приніс мені купу одягу. Я мав підібрати собі, що хотів.
Вибрав пару черевиків, штани й дуже гарне зимове пальто. На підкладці красувалася етикетка стокгольмської кравецької фірми. Я сам собі подумав: мабуть, відкликали якогось радянського дипломата зі Швеції й розстріляли. А тепер дають мені його вбрання і, можливо, я поїду до Стокгольма.