Холодна Гора

Коли я вбрався, наглядач вийшов з рештою одягу і я почув, як він відчиняв сусідні двері. Прислухався — в сусідній кімнаті був Гоутерманс, він також отримав одяг.

Я спробував достукатись до нього. Дарма.

Увечері фургон відвіз нас у Бутирки. Ми знов опинилися в сусідніх телефонних будках. Цілу годину я простукав без всякого результату. Була вже північ, коли мене забрав наглядач. Він відвів мене до іншого відділення в’язниці. Всі електричні лампи були пофарбовані в блакитний колір для протиповітряного маскування. Ще дві години я очікував у телефонній будці. Близько другої години мене забрав наглядач і завів до великої зали. В ній до стін було приторочено приблизно двадцяти гамаків зі щільної парусини. На гамаках були матраци. Панували сутінки. Кілька в’язнів підвелися й запитали мене по-німецьки, хто я та звідкіля.

Упродовж розмови я спостеріг, що в кімнаті знаходилися самі лише німці. Була це взагалі дивна камера: посеред неї великий довгий стіл, на якому лежали шахи, доміно й книжки. Було багато вільного місця, стояло близько двох десятків стільців. Я встиг помітити багато хліба та інших продуктів харчування по всіх кутках.

Запитав:

— Що це все означає, куди я потрапив?

— Повертаємося додому, нас відправляють до Німеччини.

— Чи всі ви тут німці?

— Так, а ти хто?

— Я громадянин Австрії.

— Зараз таких немає, Австрії вже не існує. Тепер ти німець — Але ж я єврей. Чи й мене також пошлють до Німеччини? Гадаю, що коли ми маємо бути депортовані, кожен може поїхати куди хоче?

— То лише припущення, а насправді ти поїдеш до Берліна разом із нами. В усякому разі, гірше не буде. Будь задоволений, що вирвешся звідси.

— Як тут з харчами?

— Як у санаторії. Вранці привозять столик з какао та яйцями.

— Прошу вас не жартувати зі мною.

— Це серйозно. Ми ніколи так не харчувалися на волі. Хочеш трохи шинки?

Ошелешений, я все ще вважав, що мене розігрують. Але вони знайшли спосіб, як мене переконати. Запропонували мені яєчню з шинкою і тому подібне.

Нарешті баварський комуніст товариш Альбрехт, який у цій особливій камері був кимось на зразок старости, розповів:

— Іди спати, товаришу, а вранці про все довідаєшся. Вибирай собі будь-яке вільне ліжко.

Це були ліжка, що опускалися. Вони являли собою металеву раму з добрим матрацом. Незважаючи на те, що це було перше нормальне ліжко з часу мого арешту, я довго не міг заснути.

Депортація

Камера в’язнів, призначених для депортації, являла собою одне з унікальних явищ, які лише можна собі уявити. Солдатам відоме поняття «нічиєї землі» між фронтами. Уявімо собі будинок, розміщений поміж неприятельськими лініями фронтів. Уявімо також, що незважаючи на вогонь з обох боків, мешканці не полишили свій будинок, і тоді матимемо поняття про атмосферу в нашій камері.

У січні 1945 року в одному з передмість Варшави я пережив вступ російської Червоної армії. Німецькі війська полишили ту місцевість, Влохи, ще опівдні 16 січня. Росіяни не з’являлися протягом 30 годин. Ходили чутки, що Варшава вже вільна. Але впродовж тих 30 годин у Влохах не було ніякої державної влади. Німецька влада була ліквідована, і люди відпочивали після шести років гноблення.

Нова державна влада ще не встановилася. Навіть через кілька днів після вступу в місто радянських танків ситуація не змінилася. Я почувався чудово. Здійснився ідеал анархізму. Ніхто нікому не підпорядковувався. Через кілька днів постала нова влада. Але знадобилося ще цілих п’ять років для того, щоб ліквідувати свободу громадян так ґрунтовно, як це перед тим вчинили тоталітарні диктатури гестапо та ДПУ.

Тоді, 16 січня 1945 року, я опинився у Влохах поміж двома державними апаратами. Ми були вільні від натиску як одного, так і другого. Принаймні один той день.

В’язні в депортаційній камері в Бутирках якраз і знаходилися під тиском цих двох апаратів. Вони ще боялися ДПУ і вже боялися гестапо. Якесь необачне слово ще могло потягти за собою переслідування з боку сталінського апарату. В той же час прорадянська позиція могла через кілька тижнів викликати переслідування вже з боку гестапо. Треба було виявляти обережність, бо в камері могли знаходитись агенти ДПУ. Але вже з’явилися й агенти гестапо, які вирішили запобігати ласки німців ціною зради своїх товаришів. В тих умовах взагалі було небезпечно відкривати рота.

Та я про це не дбав. Говорив вільно про все, що думав. Останні тижні в мене виробився імунітет проти прояву обережності. Я відчував потребу вільного спілкування протягом, принаймні, декількох днів.

Коли я прокинувся наступного ранку, то не хотів вірити власним очам. Через півгодини після вранішнього туалету до камери заїхав столик на коліщатах. Був це тип візка, який використовують у вишуканих берлінських будинках для роздачі чаю. Обидві його горизонталі були заповнені чудовою смакотою. Кожен із нас отримав білий хліб, по два яйця, масло й шинку. Та ще до того й какао. Я запитав Альбрехта:

— Навіщо вони це роблять?

— Хочуть нас відгодувати й зробити більш презентабельними.

Вони не хочуть депортувати ораву кістяків, це справить погане враження.

— Як давно ви тут?